Українську мову систематично обмежували та забороняли в різних сферах життя протягом понад чотирьох століть. У публічному дискурсі часто згадують цифру близько 134 задокументованих випадків утисків — від указів Московії XVII століття до сучасних дій на тимчасово окупованих територіях. Це не завжди були тотальні заборони на саме існування мови, а цілеспрямовані удари по її розвитку в освіті, книгодрукуванні, театрі, пресі та офіційному спілкуванні. Найвідоміші з них — Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876-го — на десятиліття загальмували формування української інтелігенції та літератури. За кожним таким документом стояла чітка мета: витіснити мову з публічного простору, щоб послабити національну ідентичність.

Наслідки цих заходів виявилися глибшими, ніж просто відсутність підручників. Покоління дітей зростали без доступу до рідного слова в школах, письменники змушені були або замовкнути, або видаватися за кордоном, а цілі пласти культури опинилися під цензурою. Водночас заборони ніколи не змогли повністю знищити мову — вона жила в родинах, піснях, таємних рукописах і на територіях, де імперський контроль був слабшим. Сьогодні, коли в 2025 році російська влада планує повністю виключити українську зі шкільних програм на окупованих землях, ця історія набуває нового звучання.

Витоки утисків: XVII–XVIII століття — перші удари по книзі та школі

Уже в XVII столітті московська влада почала системно обмежувати українські видання. У 1620 році патріарх Філарет проголосив анатему на «книги литовського друку», до яких потрапляли українські та білоруські тексти. Через сім років царський наказ спалив «Учительне Євангеліє» Кирила Ставровецького. Ці дії не були випадковими — вони відбивали страх перед будь-якою літературою, яка не вписувалася в московську церковну традицію. Книги спалювали, аркуші видирали, а авторів переслідували.

У 1720 році сенатський указ Петра І остаточно заборонив книгодрукування українською мовою в підконтрольних територіях. Дозволяли лише передрук старих видань без будь-яких відмінностей від російських зразків. Цензори отримали завдання «виправляти» тексти, щоб вони відповідали московським нормам. Києво-Могилянська академія, яка ще недавно була осередком української вченості, поступово втрачала свою мову викладання. До кінця XVIII століття російська стала обов’язковою в усіх училищах імперії, а українська опинилася на узбіччі.

Катерина II продовжила цю лінію. У 1763 році її указ заборонив викладати українською в Києво-Могилянській академії. Через кілька років Синод заборонив друк українських букварів. Після ліквідації Запорізької Січі у 1775 році закрили й козацькі школи. Мова, яка ще недавно звучала в гетьманських канцеляріях і церковних проповідях, почала витіснятися з офіційного життя. Люди продовжували говорити нею вдома, але публічний простір дедалі більше належав російській.

XIX століття — системна політика заборони

У XIX столітті утиски набули особливо жорсткого й системного характеру. Після польського повстання 1863 року російська влада побачила в українському русі потенційну загрозу. Саме тоді з’явився Валуєвський циркуляр — документ, який став символом імперської мовної політики. Міністр внутрішніх справ Петро Валуєв заявив, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Циркуляр заборонив друкувати українською релігійну, наукову та освітню літературу. Дозволяли лише «белетристику», та й то з цензурою.

Через тринадцять років Емський указ Олександра II посилив ці обмеження. Документ, підписаний у німецькому курортному містечку Бад-Емс, заборонив друк будь-яких оригінальних творів українською, ввезення книг з-за кордону, театральні вистави та публічні лекції. Навіть ноти з українськими текстами опинилися під забороною. Указ діяв понад тридцять років і завдав нищівного удару по культурному життю. Бібліотеки вилучали українські видання, а письменники змушені були або замовкнути, або видаватися російською.

Ці заходи не просто гальмували розвиток літератури. Вони створювали атмосферу постійного страху. Автори змушені були ховати рукописи або видаватися за кордоном. У Галичині, яка перебувала під австрійською владою, таких тотальних заборон не було — і саме там у другій половині XIX століття розквітла українська культура. Львів став центром видавничої справи, а діячі з підросійської України часто переїжджали туди або таємно перевозили книги. Контраст між двома частинами України робив імперську політику ще більш очевидною.

XX століття — радянські зигзаги від українізації до русифікації

Після революції 1917 року ситуація на перший погляд змінилася. У 1920-х роках радянська влада проводила політику українізації. Відкривалися тисячі українських шкіл, видавництв, театрів. З’явилися українські інститути та кафедри. Багато хто сприйняв це як справжнє відродження. Проте вже на початку 1930-х курс різко змінився. Сталінський режим звинуватив українських діячів у «націоналізмі» і почав масові репресії.

«Розстріляне відродження» — так називають період, коли було знищено або заслано ціле покоління українських письменників, науковців та вчителів. У 1932–1933 роках українізацію згорнули. У 1938 році вийшла постанова про обов’язкове вивчення російської мови в усіх школах національних республік. Українську мову почали витісняти з вищої освіти, науки та діловодства. Після Другої світової війни русифікація посилилася. У 1960–1980-х роках кількість українських шкіл у містах катастрофічно скоротилася, а в багатьох регіонах українська залишалася лише мовою села.

Паралельно з радянською політикою українська мова зазнавала утисків і в інших державах. У міжвоєнній Польщі проводили полонізацію освіти в Галичині. У Румунії та Чехословаччині також існували обмеження. Проте саме радянський досвід виявився наймасштабнішим і найдовшим за часом. Мова виживала завдяки родинному спілкуванню, підпільним виданням та діям діаспори, яка зберігала і розвивала українську культуру за кордоном.

Сучасність: нові заборони на окупованих землях

Після проголошення незалежності Україна почала відновлювати позиції української мови. Закони 1989 та 2019 років закріпили її державний статус. Проте на тимчасово окупованих територіях після 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення 2022-го, російська влада продовжила стару політику лінгвоциду. У 2025 році російське міністерство освіти оголосило про повне виключення української мови зі шкільних програм на окупованих територіях. Діти більше не вивчатимуть рідну мову навіть як факультатив.

Цей крок став логічним продовженням багаторічної практики. На окупованих землях закривають українські школи, знищують або вилучають книги, вчителів змушують переходити на російську програму. Мова, яка протягом століть зазнавала ударів, знову опинилася під забороною — цього разу в умовах війни. Водночас на підконтрольній Україні українська мова зміцнює свої позиції: зростає кількість україномовних видань, шкіл та культурних проєктів. Контраст між двома реальностями робить історію утисків особливо актуальною.

Чому українська мова вижила

Мова вистояла завдяки кільком ключовим факторам. По-перше, австрійська Галичина стала «українським П’ємонтом» — тут без тотальних заборон розвивалася література, освіта та громадське життя. По-друге, сильна діаспора в Канаді, США та Європі зберігала мову, видавали книги та підтримували культурні зв’язки. По-третє, навіть у найтемніші часи люди продовжували говорити українською вдома, співати пісень і передавати традиції дітям.

У 1980-х роках національний рух знову підняв питання мови. Самвидав, культурні товариства та протести підготували ґрунт для відродження після 1991 року. Сьогодні українська мова — це не просто засіб спілкування, а символ стійкості. Кожна нова заборона на окупованих територіях лише підкреслює: те, що намагалися знищити століттями, продовжує жити і розвиватися.

Цікаві факти

• У 1888 році спеціальний указ заборонив хрестити дітей українськими іменами — батьки змушені були обирати «офіційні» варіанти, щоб уникнути проблем з владою.
• Емський указ 1876 року підписали в Німеччині, а не в Росії — це підкреслює, наскільки секретним і «делікатним» вважали це рішення імперські чиновники.
• У Галичині, де не діяли російські заборони, у другій половині XIX століття вийшло більше українських книг, ніж у всій підросійській Україні за той самий період.
• Валуєвський циркуляр 1863 року з’явився після польського повстання — влада побоювалася, що український рух може стати «другою Польщею».
• У 1892 році заборонили навіть перекладати російські книги українською — цензори вважали, що це може «зіпсувати» мову простих людей.
• Попри всі заборони, у 1905–1917 роках в Україні вийшло більше українських періодичних видань, ніж за попередні десятиліття разом узяті — заборони не вбили попит на рідне слово.

Історія утисків української мови — це не просто перелік указів і циркулярів. Це історія про те, як мову намагалися зробити невидимою, але вона щоразу поверталася сильнішою. Від анатем XVII століття до планів 2025 року на окупованих територіях проходить одна нитка: страх перед мовою, яка здатна об’єднувати людей і зберігати ідентичність. Сьогодні, коли українська знову звучить у школах, на сценах і в книгах, ця боротьба набуває особливого сенсу — вона нагадує, що мова жива доти, доки нею говорять і її захищають.