У серці Покуття, де традиційні коломийки переплітаються з мальовничими пагорбами, 24 серпня 1963 року народився Олександр Володимирович Козаренко. Цей день згодом став Днем Незалежності України — ніби сама доля з перших хвилин вплела його творчий шлях у велику тканину національного відродження. Композитор, піаніст, музикознавець, заслужений діяч мистецтв України, лауреат державних премій імені Левка Ревуцького, Миколи Лисенка та Бориса Лятошинського — він творив у найрізноманітніших жанрах, від симфонічних полотен до камерних опер і музики для театру. Його твори виконували провідні колективи України та Європи, а сам митець до останніх днів залишався вірним коломийським кореням, навіть коли працював у Львові чи викладав у Мюнхені. 21 березня 2023 року в Івано-Франківську Олександр Козаренко пішов із життя від дифузної ковідної пневмонії у віці 59 років, залишивши після себе не просто ноти, а цілий світ символів, емоцій і культурних містків.
Його музика — це не просто звуки. Це візерунки, схожі на писанки, де кожен орнамент має глибокий сенс. Ранній фортепіанний цикл «Писанки» (1982–1988) уже показав, як майбутній композитор уміє перетворювати народні мотиви на складні, багатошарові структури. Коломийка — традиційний покутський танець-пісня з характерним ритмом — стала для нього не просто фольклорним цитуванням, а живим джерелом інтонацій, яке він поєднував з авангардними техніками середини XX століття. Не заради епатажу чи модних технологій, а щоб через них висловити символіку: біблійні образи, античні міфи, внутрішні конфлікти людини. Музикознавець Любов Кияновська точно підмітила: Козаренка цікавила не сама технологія, а «можливість висловлення з її допомогою цікавої символіки».
Освіта майбутнього митця почалася в Коломийській музичній школі, де він з раннього дитинства грав на фортепіано. Потім — Львівське державне музичне училище імені Станіслава Людкевича та Київська консерваторія (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Там він одночасно опановував два напрями: композицію в класі Мирослава Скорика та фортепіано в класі Всеволода Воробйова, а музикознавство — під керівництвом Івана Ляшенка. Аспірантура закріпила його як універсального фахівця. У 2004 році стажувався у Вюрцбурзькому університеті в Німеччині, а 2001 року захистив докторську дисертацію з мистецтвознавства. Ще 1993 року він захистив кандидатську про Миколу Лисенка як основоположника української національної музичної мови — це стало початком його глибокої, майже апологетичної любові до спадщини Лисенка.
Як піаніст Олександр Козаренко мав рідкісний артистичний темперамент. 1984 року він став лауреатом Всеукраїнського конкурсу піаністів імені Миколи Лисенка, а 1986-го — дипломантом конкурсу камерних ансамблів. Особливо яскраво розкрився в дуеті зі скрипалькою Лідією Шутко. Вони спеціально зверталися до української музики XX–XXI століть, ніби повертаючи її з тіні на світло концертних залів. 2012 року, до свого 50-річчя, Козаренко записав диск фортепіанної музики Лисенка — Сонату фа-мінор, п’ять п’єс з Лейпцизького автографа, Рапсодію № 2 та інші твори. Це був не просто запис, а акт любові та інтерпретації: він умів розкривати в класиці нову глибину, поєднуючи академічну точність з живою емоційністю.
Викладацька діяльність Козаренка почалася 1992 року у Львівській національній музичній академії імені Миколи Лисенка. Він викладав композицію та історію музики, а згодом очолив кафедру філософії мистецтв. Працював професором історії музики та культури в Українському вільному університеті в Мюнхені. Студенти та колеги згадували його як харизматичного, глибоко мислячого педагога з аристократичними манерами — він любив спілкуватися переважно зі старшим поколінням і перейняв у них особливу церемоніальність. При цьому залишався «Пітером Пеном» у найкращому сенсі: до кінця життя користувався кнопковим телефоном, не мав комп’ютера та інтернету вдома, байдуже ставився до технічних благ цивілізації. Це надавало його особистості особливої цілісності — він жив у світі музики, символів і ідей, а не гаджетів.
Творчий шлях Козаренка умовно поділяють на кілька періодів, кожен з яких позначений новими відкриттями. Фортепіанний (1982–1989) — час кристалізації стилю, коли з’явилися «Писанки». Симфонічний (1989–1994) — вихід у великі форми, експерименти з етнічними інструментами, наприклад цимбалами у Скрипковому концерті. Камерно-театральний (приблизно 1988–2001) — синтез жанрів, де окремі твори об’єднувалися в цілісні музично-театральні концепції. Кантата-ораторіальний (1994–2008 і пізніше) — звернення до сакральних наспівів, партесного співу, паралітургійних джерел, з глибоким інтересом до києво-печерської традиції.
П’ять ключових рис визначають художню оригінальність його музики. Перша — знакова інтерпретація музичного тексту: постійний діалог з моделями Станіслава Людкевича, Бориса Лятошинського, Арнольда Шенберга, Йоганна Себастьяна Баха. Друга — національна тематика: коломийки, острозькі наспіви, українська поезія, топоніми Ruthenia, Коломия, Галичина, Покуття. Третя — вокальність: навіть у інструментальних творах інтонації часто народжуються з голосу, мелодизується складна фактура. Четверта — децентралізація структур: мозаїчність, елементи алеаторики, квазі-імпровізація, різкі контрасти мелосу і темпоритму, високого і низького. П’ята — театралізація: пріоритет театральних жанрів і здатність робити «чисту» музику театральною, з характерними темами-персонажами, конфліктами, іронією.
Серед найяскравіших творів — камерна кантата «П’єро мертвопетлює» (1994) на вірші Михайля Семенка для контратенора та інструментального ансамблю. Вокальна партія сягає від сопранової кантилени до баритонового шепоту, а діалог з трубою підкреслює трагічну роздвоєність героя-футуриста. Прем’єру виконав легендарний Василь Сліпак — той самий, який пізніше загинув на Донбасі. «Concerto Rutheno» (1990) для камерного ансамблю (флейта, гобой, кларнет, дзвіночки, челеста, вібрафон, бонги, препароване фортепіано та струнні) поєднує concerto grosso, сольний концерт і поліфонічний цикл. Коломийка тут звучить то як повільна пісня, то як запальний танець. Препароване фортепіано (коли струни фортепіано видозмінюють предметами для нових тембрів) створює алюзію на барокові клавішні. Балет «Дон Жуан з Коломиї» (1994) за мотивами Леопольда фон Захер-Мазоха — приклад того, як Козаренко зливав окремі камерні твори в єдину сценічну концепцію.
Ораторія «Страсті Господа нашого Ісуса Христа» (1996) для читця, солістів, хору та камерного ансамблю — глибоке звернення до біблійної теми. «Український реквієм» (2008) для симфонічного оркестру, мішаного хору та солістів на тексти сучасного поета Назара Федорака присвячений жертвам репресій, депортацій та голодоморів XX століття. Твір має український ладомелодичний і тембральний колорит, хоча й перегукується з «Воєнним реквіємом» Бенджаміна Бріттена та «Польським реквіємом» Кшиштофа Пендерецького. Літургія Іоанна Златоуста (1999–2000), «Острозький триптих», «П’ять весільних ладкань з Покуття» — усе це свідчення постійного інтересу до сакрального та народного начал.
Театр займав особливе місце в його житті. Музика до понад п’ятдесяти вистав — це не просто супровід, а повноцінна драматургія, де звуки стають персонажами. Козаренко сам називав себе «театральним композитором» і зазначав, що навіть його нетеатральна музика сприймається як дуже театральна. Сучасники описували його як екстраверта з великим артистичним темпераментом, глибоко й неординарно мислячого митця з трагічним світовідчуттям, але й іронічним відстороненням.
Його твори звучали на фестивалях «Київ Музик Фест», «Контрасти» у Львові, «Два дні й дві ночі нової музики» в Одесі, «Дні музики композиторів Кракова» в Польщі, «Мелос-Етос» у Словаччині, Дрезденські дні сучасної музики в Німеччині. Виконували «Київська камерата», «Віртуози Львова», капела «Трембіта», Київський квартет саксофоністів та багато інших колективів. 2025 року у Львові навіть відбулася монографічна програма з його творів — доказ того, що спадщина продовжує жити.
Цікаві факти
Олександр Козаренко народився саме 24 серпня — у день, який з 1991 року святкують як День Незалежності України. Сам митець усе життя вважав себе коломиянином і доклав чимало зусиль для розвитку музичного життя рідного міста.
До останніх днів він не користувався комп’ютером та інтернетом, віддаючи перевагу кнопковому телефону. Сам називав себе «Пітером Пеном», який довго не хотів ставати дорослою людиною. Це надавало його манерам особливої аристократичної церемоніальності.
2023 року Коломийській філармонії офіційно присвоїли ім’я Олександра Козаренка. У приміщенні створили меморіальний куточок: там зберігаються його концертний фрак, особисте фортепіано, бібліотека та унікальна музична колекція.
Останні дні в лікарні композитор присвятив роботі над книгою про Миколу Лисенка — до свого 60-річчя він не встиг її завершити. Диск фортепіанної музики Лисенка у його виконанні 2012 року став справжнім подарунком поціновувачам.
Прем’єру камерної кантати «П’єро мертвопетлює» виконав Василь Сліпак — видатний співак, який пізніше загинув на фронті. Це додає твору особливої трагічної ваги в українській культурній пам’яті.
Після смерті митця його музика не зникла. Вона продовжує виконуватися, вивчатися, надихати молодих композиторів і виконавців. У 2023–2025 роках звучали монографічні концерти, а Коломийська філармонія носить його ім’я — це не просто формальність, а визнання того, що Козаренко став символом сучасної української музичної культури, яка вміє поєднувати глибоке коріння з сміливими експериментами. Його «Concerto Rutheno», «Український реквієм», театральні опуси та фортепіанні цикли — це містки між епохами, між селом і столицею, між традицією і модерном.
Олександр Козаренко довів: справжня музика народжується там, де символ стає звуком, а звук — частиною великої живої історії. І ця історія триває.
