Друга субота вересня в Україні завжди особлива. У кінотеатрах Києва, Львова, Харкова та Одеси світло приглушують раніше, ніж зазвичай, а на екранах оживають історії, зняті українськими режисерами. Професійні спільноти збираються на ретроспективи та обговорення, а звичайні глядачі — від школярів до літніх людей — раптом починають говорити про «Землю» Довженка чи «Тіні забутих предків» так, ніби це щойно вийшло. Саме цього дня країна офіційно вшановує тих, хто десятиліттями творить український екранний світ, — і запрошує всіх нас приєднатися.

День українського кіно — професійне свято працівників кінематографії, яке відзначають щороку у другу суботу вересня. У 2026 році це 12 вересня. Свято встановили указом Президента України № 52/96 від 12 січня 1996 року на підтримку ініціативи самих кінематографістів. Воно стало символічним жестом визнання після років незалежності, коли галузь переживала глибоку кризу, але не зникла.

Історія українського кіно почалася задовго до цього указу — ще наприкінці XIX століття, коли Україна була частиною Російської імперії. У 1893 році одеський механік Йосип Тимченко винайшов апарат для зйомки та проекції рухомих зображень — за два роки до знаменитого «синематографа» братів Люм’єр. А вже у вересні 1896 року харківський фотограф Альфред Федецький зняв кілька коротких документальних сюжетів і в грудні того ж року влаштував перший публічний кіносеанс у Російській імперії — у Харківському оперному театрі. Зал був переповнений, люди аплодували «живим фотографіям», не підозрюючи, що саме тут зароджується нова національна традиція.

У 1920-х роках, уже в радянській Україні, кіно стало справжнім мистецтвом. Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) дало змогу з’явитися студіям в Одесі, Києві та Ялті. Саме тоді Олександр Довженко — колишній художник, дипломат і революціонер — створив свою трилогію: «Звенигору» (1927), «Арсенал» (1929) та «Землю» (1930). Остання стрічка досі вважається однією з вершин світового кінематографа. Довгі плани українських полів, що дихають під вітром, поєднуються з жорстокою драмою колективізації. Фільм не просто фіксує події — він поетизує землю як живу істоту і водночас показує, як ідеологія ламає людські долі. Світова критика відразу визнала Довженка генієм; його вплив відчутний у роботах багатьох пізніших майстрів.

Після Довженка українське кіно пережило важкі 1930-ті. Репресії «Розстріляного відродження» забрали багатьох митців. Перший український звуковий фільм — «Ентузіазм: Симфонія Донбасу» Дзиги Вертова — вийшов саме в цей період. Після війни кіно стало більш контрольованим, але в 1960-х вибухнула нова хвиля. «Українське поетичне кіно» — так назвали стиль, у якому Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика та інші поєднували фольклор, візуальну поезію та глибокий психологізм.

«Тіні забутих предків» (1964) Параджанова — це не просто екранізація повісті Коцюбинського. Це вибух кольору, ритуалу та звуку. Карпатські звичаї, справжні гуцульські голоси, кадри, що нагадують живі полотна, — усе це змусило світ заговорити про українську культуру. Фільм отримав призи на міжнародних фестивалях, але самого режисера незабаром заарештували. Цензура побачила в його стрічках загрозу — надто яскраво вони стверджували національну ідентичність.

1970–1980-ті подарували стрічки, які досі люблять кілька поколінь: «В бій ідуть лише «старі» Леоніда Бикова, роботи Кіри Муратової з її унікальним абсурдистським гумором. Проте справжнє відродження почалося після 2014 року. Створення Державного агентства України з питань кіно, система пітчингів та конкурсного фінансування дали змогу новому поколінню режисерів знімати про Майдан, війну на Донбасі, ідентичність та повсякденне життя. Фільми почали регулярно з’являтися на Каннському, Берлінському, Венеційському фестивалях.

Повномасштабна війна 2022 року стала найжорсткішим випробуванням. Багато знімальних груп працювали в прифронтових зонах, ризикуючи життям. Документальне кіно набуло особливої сили — воно фіксувало реальність у моменті. «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, знятий командою Associated Press прямо в обложеному місті, став не просто фільмом. Це свідчення, яке обійшло весь світ. У березні 2024 року стрічка отримала «Оскар» у категорії «Найкращий документальний фільм» — першу таку нагороду для України. Ця перемога не лише підняла дух індустрії, а й показала: українська правда має значення для глобальної аудиторії.

Сьогодні українське кіно — це вже не лише драми про війну. У 2025–2026 роках заплановано понад 30 нових прем’єр. З’являються комедії, трилери, сімейні історії, анімація. Багато проєктів створюються незалежно від державної підтримки. Бюджети часто скромні, але креативність висока. Довженко-Центр у Києві — Національний центр Олександра Довженка — зберігає понад 7000 фільмів, проводить ретроспективи, має сучасний Музей кіно та онлайн-платформу з безкоштовними та платними показами. Туди варто завітати будь-якого дня, а особливо у свято.

Цікаві факти про українське кіно

Йосип Тимченко створив свій кінескоп в Одесі ще 1893 року — за два роки до паризького тріумфу Люм’єрів. Україна фактично стояла біля витоків світового кінематографа.

«Земля» Довженка 1930 року досі входить до списків найкращих фільмів усіх часів за версією критиків і кіношкіл світу. Її вивчають як зразок поетичного монтажу та візуальної метафори.

Сергій Параджанов знімав «Тіні забутих предків», використовуючи справжні гуцульські обряди та акторів-непрофесіоналів. Фільм став майже етнографічним документом і водночас художнім шедевром.

«20 днів у Маріуполі» зняли в пеклі обстрілів. Режисер Мстислав Чернов та команда ризикували життям щодня. Оскарівська перемога 2024 року стала історичною не лише для кіно, а й для української журналістики.

У 2026 році українські кінематографісти готують понад 30 нових стрічок. Більшість — без значної державної підтримки, що свідчить про високу внутрішню мотивацію митців.

Довженко-Центр у Києві зберігає найбільший в Україні фільмофонд і має сучасний Музей кіно площею понад 1500 м² — ідеальне місце для занурення в історію на День українського кіно.

Як провести цей день з максимальною користю та емоціями? Для початківців — почніть із сучасних стрічок, які легко сприймаються: «Стоп-Земля», «Атлантида» чи документальні роботи останніх років. Потім переходьте до класики — «Земля» або «Тіні забутих предків» (багато платформ пропонують їх з якісною реставрацією). Для просунутих глядачів — порівняйте візуальну мову Довженка з сучасними воєнними документальними стрічками, поміркуйте, як змінився спосіб розповіді про травму та стійкість.

Обов’язково завітайте на сайт або в простір Довженко-Центру — там регулярно проходять покази та виставки. Якщо є можливість, організуйте домашній кіномарафон з друзями чи родиною: одна класична стрічка, одна сучасна, одна документальна. Після перегляду обговоріть — що з побаченого зачепило найбільше і чому саме українське кіно сьогодні набуває такого глобального резонансу.

Українське кіно завжди було більше, ніж розвага. Воно фіксувало реальність, коли її намагалися стерти, зберігало мову та пам’ять, коли на них чинили тиск, і зараз, у найскладніші часи, продовжує свідчити про нас світові. У другу суботу вересня, коли ми вшановуємо тих, хто стоїть за камерою та за монтажним столом, ми насправді святкуємо свою здатність розповідати власні історії — чесно, поетично та незламно. І це свято триває щодня, щойно ми натискаємо «play».