4 грудня українські ракетники й артилеристи відзначають своє професійне свято. Цього дня вшановують воїнів, чий розрахунок, витримка й точність часто стають вирішальними в найгарячіших точках фронту. Свято, яке з 2024 року офіційно припадає саме на 4 грудня, пов’язане з днем святої Варвари — покровительки всіх, хто має справу з вогнем, порохом і вибухівкою. Перенесення дати з 3 листопада символізує не лише відмову від радянських маркерів, а й повернення до глибших українських та європейських традицій вшанування цього роду військ.

Артилерія й сьогодні залишається основним інструментом вогневого ураження. У сучасній війні, де дрони та високоточні боєприпаси кардинально змінили тактику, саме артилерійські підрозділи забезпечують придушення ворожих позицій, контрбатарейну боротьбу та ізоляцію районів бойових дій. Їхня робота — це поєднання стародавньої майстерності гармашів і новітніх технологій розвідки.

Історія української артилерії: коріння в козацькій добі

Традиції української артилерії сягають глибоко в минуле. Вже на початку XVII століття козаки активно використовували гармати, переважно трофейні, які ставали частиною реєстрового війська Речі Посполитої. З початком повстання під проводом Богдана Хмельницького артилерія виділилася в окремий рід військ з власним фінансуванням і чіткою організаційною структурою. Це було не просто додаток до піхоти чи кінноти — це стала основа обороноздатності молодої козацької держави.

Керував усім генеральний обозний. Йому підпорядковувалися полкові обозні, які безпосередньо відповідали за гарматні парки в полках. Далі йшов поділ обов’язків: пушкарі займалися прицілюванням, розрахунком заряду та точністю пострілу, а гармаші — обслуговуванням, транспортуванням і доглядом за кіньми. Такий розподіл дозволяв досягати кращої ефективності навіть за обмежених ресурсів. Легка польова артилерія калібру 3–5 фунтів була основою: одна гармата припадала приблизно на тисячу козаків у похідних умовах.

Гармати спочатку добували як трофеї у війнах з Польщею, Московією та Османською імперією. Пізніше з’явилися власні ливарні — у Глухові, Батурині, Чигирині, Києві та Переяславі. За гетьмана Івана Мазепи артилерійський парк значно зріс і став одним із найбільших у Європі того часу. Багато стволів відливали місцеві майстри, а трофейні турецькі гармати іноді навіть переливали на дзвони, як сталося з відомим Кизи-Керменським дзвоном у Полтаві. Порох виробляли в промислових масштабах: українські землі були важливим європейським центром видобутку селітри, і порох експортували навіть за кордон.

Точність стрільби залежала від досвіду пушкарів. Дальність прицільного вогню сягала близько 500 метрів, швидкострільність — один постріл за п’ять хвилин. Кожен заряд розраховували індивідуально, орієнтуючись на відстань, вітер і стан ствола. Козацькі артилеристи вже тоді вважалися одними з найкращих у Європі. Їхня майстерність допомагала утримувати фортеці та проривати ворожі порядки в ключових битвах.

Від визвольних змагань до незалежної України: шлях через випробування

У роки Української революції 1917–1921 років артилерія знову відіграла ключову роль. Полковник Роман Дашкевич, колишній старшина австро-угорської армії, став справжнім організатором українського артилерійського корпусу. За його ініціативи та на власні кошти формувалися підрозділи для військ Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. На піку чисельність парку перевищувала 1500 гармат різних калібрів, переважно 76-мм дивізійних гармат зразка 1902 року. Досвідчений особовий склад і якісна техніка дозволяли проводити успішні операції навіть в умовах нестачі ресурсів.

Після поразки визвольних змагань українська артилерія на довгі десятиліття опинилася в складі радянських військ. Там домінувала доктрина масованого вогню, яку Йосип Сталін назвав «богом війни». Тисячі стволів, величезні склади снарядів, централізоване управління — усе це створювало ілюзію непереможності. Проте для України це означало втрату власної традиції та підпорядкування чужій військовій машині.

Після проголошення незалежності у 1991 році Україна успадкувала значну частину радянського артилерійського арсеналу. Почався складний процес роззброєння, зокрема ядерного. Конвенційні системи залишалися на озброєнні, але потребували модернізації та нової доктрини. Перші роки незалежності пройшли під знаком скорочення та реформування. Артилерія ЗСУ зберігала радянські калібри 122 мм і 152 мм, допоки не почалася повномасштабна агресія Росії.

Зміна дати свята: символічний крок до власної ідентичності

До 2024 року День ракетних військ і артилерії відзначали 3 листопада. Цю дату встановили указом 1997 року на честь початку Київської наступальної операції 1943 року, коли радянська артилерія забезпечила високу щільність вогню для прориву німецької оборони. Дата мала очевидне радянське коріння й була пов’язана з подіями Другої світової війни в радянській інтерпретації.

2 листопада 2024 року Президент України Володимир Зеленський підписав указ № 748/2024, яким переніс свято на 4 грудня — день вшанування святої великомучениці Варвари. Попередній указ 1997 року втратив чинність. Ініціатива надійшла від командування ракетних військ і артилерії. Нова дата не випадкова: свята Варвара вже століттями вважається покровителькою артилеристів у європейській християнській традиції. Це рішення стало частиною ширшої політики повернення до українських та європейських джерел пам’яті, відмови від нав’язаних радянських символів.

Перенесення свята підкреслило зв’язок між сучасними захисниками України та багатовіковою духовною традицією. Воно також збіглося з періодом, коли українська артилерія демонструє свою ефективність у найскладніших умовах сучасної війни.

Свята Варвара — небесна покровителька артилеристів

Легенда про святу Варвару сягає IV століття. Дочка багатого язичника з Нікомедії (сучасна Туреччина) таємно прийняла християнство. Батько, дізнавшись про це, жорстоко катував дочку, намагаючись змусити зректися віри. Після мученицької смерті Варвари блискавка вразила її кривдників. Звідси й походить традиція вважати її захисницею від раптової смерті, грому, вибухів та вогню.

У середньовічній Європі святу Варвару почали шанувати як покровительку всіх, хто працює з порохом, вибухівкою та гарматами — артилеристів, саперів, інженерів, гірників, ковалів. У багатьох країнах її день став професійним святом для цих спеціальностей. В Україні шанування Варвари має глибоке коріння: частину її мощей історично зберігали в київських храмах, зокрема в Михайлівському Золотоверхому соборі.

Сьогодні, коли українські артилеристи щодня ризикують життям під загрозою дронів, контрбатарейного вогню та ракетних ударів, звернення до небесної покровительки набуває особливого змісту. Це не просто символ — це нагадування про духовну опору, яка допомагає зберігати людяність і мужність у найжорсткіших умовах.

Цікаві факти про українську артилерійську справу

• За часів гетьмана Івана Мазепи український гарматний арсенал входив до числа найбільших у Європі, а власні ливарні працювали в Глухові та інших містах.
• У XVI–XVIII століттях українські землі були одним з головних європейських центрів виробництва селітри — основи для пороху, який експортували навіть за кордон.
• Козацькі пушкарі та гармаші мали чіткий поділ обов’язків: одні відповідали за точність пострілу, інші — за обслуговування стволів і транспортування.
• Самохідна гаубиця «Богдана» українського виробництва станом на березень 2026 року випущена в кількості понад 600 одиниць, а темпи виробництва в окремі періоди 2025 року сягали близько 40 систем на місяць завдяки використанню різних типів шасі.
• Свята Варвара вважається покровителькою не лише артилеристів, а й усіх фахівців, які працюють з вогнем і вибуховими речовинами — від саперів до металургів.
• У роки визвольних змагань 1917–1921 років українська артилерія налічувала понад 1500 гармат і відігравала ключову роль у боях за незалежність.

Артилерія в сучасній війні: адаптація до нових реалій

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році російські війська мали значну кількісну перевагу в артилерії — іноді в п’ять і більше разів за кількістю стволів і боєприпасів. Масовані залпи реактивних систем і ствольної артилерії стали одним з головних інструментів наступу. Українська сторона змушена була швидко адаптуватися.

Першим серйозним проривом стала поява американських реактивних систем HIMARS. Їхня дальність і точність дозволили завдавати ударів по складах боєприпасів, командних пунктах і логістичних вузлах у глибокому тилу ворога. Це змусило російські війська розосереджувати склади та змінювати тактику. Паралельно Україна отримала 155-мм гаубиці західного зразка — M777, Caesar, Krab, Archer. Перехід на натівський калібр став стратегічним кроком, хоча й створив тимчасові труднощі з боєприпасами.

Найважливішою зміною стало масове впровадження безпілотників. Розвідувальні БпЛА та FPV-дрони перетворили артилерійську справу на «артилерійсько-дронову» війну. Тепер розрахунок отримує координати цілі майже в реальному часі, коригує вогонь і оцінює результат. Контрбатарейна боротьба стала значно ефективнішою: українські сили навчилися швидко виявляти й знищувати ворожі гармати, використовуючи радари, акустичні датчики та дрони. Російська артилерія, попри кількісну перевагу, почала зазнавати серйозних втрат.

Важливим елементом стійкості стало власне виробництво. Самохідна 155-мм гаубиця «Богдана» на різних шасі (МАЗ, КрАЗ, Tatra, Zetros) стала символом української оборонної промисловості. До березня 2026 року виготовлено понад 600 одиниць. Виробництво прискорили завдяки використанню кількох типів платформ одночасно. Це дозволяє не лише забезпечувати ЗСУ, а й розглядати експортні перспективи, зокрема через партнерство з Польщею.

Сучасна українська артилерія поєднує радянську спадщину (модернізовані 2С19 «Мста-С», 2С7 «Піон»), західні системи та власні розробки. Головний акцент — на мобільності, точності та інтеграції з розвідкою. Масований вогонь поступається місцем прицільним ударам по критично важливих цілях. Це дозволяє економити боєприпаси та зберігати ресурс техніки в умовах тривалої війни.

Будні богів війни: життя артилериста на передовій

Робота артилерійського розрахунку — це постійна напруга й висока відповідальність. П’ять-семеро людей живуть на позиції тижнями, іноді місяцями. Вони розгортають гармату, маскують її, проводять розрахунки, заряджають важкі снаряди, ведуть вогонь і швидко згортаються, щоб уникнути відповіді ворога. Ночі часто проходять під світлом тепловізорів і екранів дронів — саме вони дають «очі» в темряві.

Кожен постріл вимагає злагодженої роботи: один наводить, інший заряджає, хтось веде облік боєприпасів і коригує за даними розвідки. Помилка в розрахунку може коштувати життя своїм або дозволити ворогу вийти з-під удару. Постійна загроза дронів-камікадзе типу Lancet або російських FPV змушує артилеристів постійно змінювати позиції, використовувати маскувальні сітки та теплові екрани.

Попри всі труднощі, українські артилеристи зберігають високу мотивацію. Багато з них — це люди з довоєнним досвідом або ті, хто прийшов у 2022-му й швидко опанував нову техніку. Вони знають: від їхньої точності залежить, чи втримають піхотинці позиції, чи зможе ворог підтягнути резерви. Саме тому їх називають богами війни — не за гординю, а за ту силу, яку вони тримають у руках і спрямовують на захист своєї землі.

На свято 4 грудня в частинах зазвичай проводять урочисті шикування, нагороджують найкращих воїнів, згадують полеглих побратимів. Це день, коли навіть у найгарячіших бригадах знаходять час сказати «дякую» тим, хто день за днем тримає вогневий щит України.

Сьогодні, коли українська артилерія продовжує стримувати ворога на всіх напрямках, День ракетних військ і артилерії 4 грудня стає не лише професійним святом, а й днем національної вдячності. Від козацьких гармашів, які захищали свою землю три століття тому, до сучасних розрахунків, що працюють у парі з дронами та високоточними боєприпасами, простягається одна нитка — майстерність, відвага й відданість своїй державі. Грім їхніх гармат і сьогодні звучить як голос свободи, який не можна заглушити.