Богдан Степанович Черкес народився 21 травня 1953 року в селі Великий Полюхів Золочівського району Львівської області в родині вчителів. Дитинство серед полів і сільських хат сформувало в ньому особливе відчуття простору — не як порожнього полотна для забудови, а як живого організму, що пам’ятає свої корені. Уже в 1969 році, ще підлітком, він почав трудовий шлях робітником у тресті «Львівпромбуд», торкаючись руками цегли й бетону, які згодом стануть матеріалом його роздумів про те, як місто взаємодіє з землею.

У 1975 році Черкес закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту. Під час навчання він працював у студентському проєктно-конструкторському бюро, де співпрацював з такими постатями, як Віра Лясковська, Андрій Рудницький та Віктор Кравцов. Саме там, на третьому курсі, народився його перший науковий інтерес — дослідження історичного розвитку навчальних об’єктів Львова. Цей досвід заклав фундамент майбутньої наукової школи, яка поєднувала практичне проєктування з глибоким теоретичним аналізом.

У 1984–1985 роках Богдан Черкес навчався в аспірантурі Московського архітектурного інституту на кафедрі основ теорії містобудування. У 1985 році захистив кандидатську дисертацію «Аграрний елемент в структурі міста» під керівництвом професора Зої Яргіної. Ця робота стала провісником його головної теми — пошуку гармонії між урбаністичним середовищем і сільським корінням. Монографія «Місто і аграрне середовище», що вийшла 1992 року, швидко перетворилася на підручник у вишах України та Росії й принесла автору звання професора в 1995 році.

Шлях до керівництва львівською архітектурною школою

У 1987 році Черкес очолив кафедру, а вже в 1991-му його обрали деканом архітектурного факультету Державного університету «Львівська політехніка». Той період був непростим: економічна криза, розпад радянської системи, невизначеність. Проте саме тоді проявився його стратегічний талант і глибокий український патріотизм. Він не просто втримав факультет від поглинання чи розформування — він перетворив його на відкритий європейський осередок.

У 1995 році Черкес ініціював і підписав меморандум про співпрацю з Віденським технічним університетом. Програма діє й сьогодні: щороку понад сотня викладачів та студентів беруть участь у спільних семінарах, стажуваннях і проєктах. За цей внесок у 2004 році його нагородили нагрудним знаком «Петро Могила», а в 2005-му — Золотою відзнакою Сенату Віденського технічного університету. У 2002 році факультет реорганізували в Інститут архітектури, і Черкес став його першим директором. На цій посаді, а також на посаді завідувача кафедри дизайну та основ архітектури його переобирали одноголосно.

Національна ідентичність як серцевина архітектурної теорії

У 2006 році Богдан Черкес захистив докторську дисертацію в Київському національному університеті будівництва та архітектури на тему «Національна ідентичність в архітектурі громадських центрів столичних міст в умовах ідеологічної детермінації». Науковим консультантом був професор Ігор Фомін. Ця робота стала фундаментальною для розуміння того, як архітектура в столицях ідеологічно насичених держав виконувала роль інструменту пропаганди, а водночас — як шукати автентичні форми, що відображають культурну пам’ять народу.

Монографія «Національна ідентичність в архітектурі міста» (2008) розвинула ці ідеї. Черкес доводить: ідентичність — це не декоративні орнаменти чи стилізації під «народне», а глибоке вплетення історичної пам’яті, локальних традицій і людського масштабу в тканину міста. Його порівняльні дослідження європейських столиць показують, як різні країни долали спадщину тоталітарного уніформізму. Книга здобула премію у Всеукраїнському рейтингу «Книжка року» і була перекладена німецькою, польською та англійською мовами. Наступна монографія «Архітектура сучасності» (2011) також отримала це визнання.

Черкес не просто аналізував — він формував наукову школу. Під його керівництвом захистили дисертації вісім кандидатів наук, серед яких Світлана Лінда та Ірина Дида. Він автор понад 180 наукових праць і дванадцяти монографій, п’ять з яких — іноземними мовами. З 2007 року очолює відділення архітектури і містобудування Західного наукового центру НАН України. Його ідеї про «ідентичність та пам’ять у міському середовищі» стали орієнтиром для цілого покоління українських архітекторів і урбаністів.

Практичні проєкти: коли теорія втілюється в камені

Богдан Черкес ніколи не був виключно кабінетним ученим. Ще в студентські та ранні професійні роки він реалізував низку об’єктів. У 1977 році за його проєктом збудували спорткомплекс «Динамо» у Львові. У 1980-му — пам’ятний знак на честь міста Белз. У 1995 році він виконав архітектурну частину пам’ятника Тарасу Шевченку в Надвірній. А в 1996-му — церкву святої Софії у Львові. Кожен з цих об’єктів несе відбиток часу: від пізньорадянської функціональності до пошуку нової, вже незалежної України, мови сакрального й меморіального простору.

Особливо показовим став «Архітектурний атлас Національного університету “Львівська політехніка”», створений у співавторстві зі Світланою Ліндою та Юлією Богдановою. Чотириста сторінок двомовного видання — це не просто фіксація будівель, а розповідь про формування архітектурного комплексу одного з найстаріших технічних вишів Центрально-Східної Європи. Атлас став своєрідним подарунком alma mater до її ювілею й водночас — практичним інструментом для дослідників та студентів.

Міжнародний вимір і організаційна діяльність

Черкес — дійсний член Української академії архітектури (з 2001) та Саксонської академії мистецтв (з 2003), член Міжнародної ради з охорони пам’яток та історичних місць (ICOMOS). Він працював візитовим професором у Дармштадтському технічному університеті (2000) та з 2001 року — в Інституті містобудування Віденського технічного університету. З 2008 року входить до редколегії американського журналу «Positions» (Університет Міннесоти).

Він організував низку впливових міжнародних симпозіумів: «Архітектура як відображення ідеології» (Львів, 1996), «Планування європейського міста: 1900–2000» (Роттердам, 1997), «Місто і простір у Європі в 1945–2000» (Берлін, 2002), конгрес AESOP «Мрія про більшу Європу» (Відень, 2005), симпозіум «Урбаністична регенерація» (Шанхай, 2007). Кожен з цих заходів розширював горизонти львівської школи й утверджував українську архітектурну думку на європейській мапі.

З 1995 року Черкес — засновник і головний редактор наукового журналу «Архітектурні дослідження» Національного університету «Львівська політехніка». Видання стало платформою для молодих дослідників і майданчиком для дискусій про майбутнє української архітектури.

Цікаві факти про Богдана Черкеса

Сільське коріння й аграрна філософія. Дитинство в Великому Полюхові не просто залишило теплі спогади — воно сформувало науковий світогляд. Черкес переконаний: місто не повинно відриватися від землі. Його рання монографія про аграрний елемент у структурі міста звучить особливо актуально сьогодні, коли урбаністи шукають способи інтегрувати зелені продуктивні простори в щільну забудову.

Автобусна пригода в Польщі 1992 року. Делегація львівських архітекторів їхала на конференцію в Красічин. Автобус зламався, і ночувати довелося на вокзалі. Польські колеги не залишили гостей у біді — організували екскурсії до історичних пам’яток. Цей епізод Черкес згадує як приклад справжньої європейської солідарності, яка згодом втілилася в багаторічній співпраці з Віднем.

Цитата колеги, яка говорить більше за нагороди. Андрій Рудницький у 2003 році так охарактеризував Черкеса: «Особистість широкого плану… добрий знавець ділової справи, спеціаліст, архітектор, педагог, вчений, знає багато мов… Притаманний безперечний український патріотизм». Ці слова досі передають суть людини, яка поєднує стратегічне мислення з щирою любов’ю до України.

Книга, яка подолала кордони. «Національна ідентичність в архітектурі міста» не лише здобула премію «Книжка року», а й була перекладена трьома європейськими мовами. Це рідкісний випадок, коли українська архітектурна теорія отримала таке широке міжнародне визнання.

Віденська співпраця, що триває понад чверть століття. Меморандум 1995 року, який Черкес підписав особисто, досі працює. Понад сто учасників щороку — це живий міст між львівською та європейською архітектурними школами, який він збудував і підтримує десятиліттями.

Лекція «Місто і війна» у 2020-х. Уже в умовах повномасштабного вторгнення Богдан Черкес виступив з лекцією про історичні та сучасні приклади відбудови міст, механізми стійкості урбаністичного середовища та виклики для українського ландшафту. Це не теоретична абстракція — це продовження його життєвої теми: як архітектура допомагає спільноті зберігати пам’ять і відновлюватися.

Орден Ярослава Мудрого V ступеня (2026). У 2026 році Президент України нагородив Богдана Черкеса одним з найвищих державних відзнак — за значний особистий внесок у державне будівництво, розвиток науки та культури. Це визнання не лише його особистих заслуг, а й цілої львівської архітектурної традиції, яку він береже й розвиває.

Спадщина, що продовжує жити

Сьогодні Богдан Степанович Черкес — професор кафедри візуального дизайну та мистецтва й кафедри дизайну та основ архітектури Інституту архітектури та дизайну Національного університету «Львівська політехніка». Він продовжує викладати, керувати науковими проєктами, виступати з лекціями. Його наукова школа працює, студенти захищають дисертації, а ідеї про національну ідентичність у міському середовищі стають дедалі актуальнішими в контексті відбудови українських міст після руйнувань.

У 2013 році Черкесу присвоїли почесне звання Заслуженого архітектора України. А в 2026-му — державну нагороду, яка підкреслює: внесок цієї людини в українську культуру давно вийшов за межі академічних кабінетів і став частиною національного надбання.

Джерела даних: Національний університет «Львівська політехніка», Енциклопедія сучасної України.

Богдан Черкес ніколи не зводив архітектуру до креслень і квадратних метрів. Для нього це — мова, якою говорить спільнота про себе, про свою пам’ять, про те, ким вона хоче бути завтра. Його життя — приклад того, як людина з сільського коріння, пройшовши радянську наукову школу, змогла стати одним із головних архітекторів сучасної української ідентичності в просторі. І ця робота триває — у лекціях, у книгах, у студентах, у відбудові міст, які, як і він сам, не забувають свого коріння.