У травні 1876 року в німецькому курортному містечку Бад-Емс, де європейська аристократія відпочивала біля мінеральних джерел і прогулювалася алеями парків, російський імператор Олександр II поставив підпис під документом, який мав на меті остаточно витіснити українську мову з усіх сфер суспільного життя. Цей акт, відомий як Емський указ, став логічним продовженням попередньої політики, але водночас — найжорсткішим ударом по українській культурі за весь період Російської імперії. Він не просто обмежував друк чи театр. Він намагався перетворити мову мільйонів людей на щось другорядне, побутове, таке, що не має права на сцену, книгу чи школу.
Емський указ офіційно називався «Висновки Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды» з поправками імператора. Його підписали 18 (30) травня 1876 року. Документ розширив і посилив Валуєвський циркуляр 1863 року, який уже забороняв видавати українською наукові, навчальні та релігійні книги. Тепер під удар потрапили художня література, переклади, тексти до нот, театральні вистави, публічні читання та навіть ввезення книг з-за кордону. Мова, якою розмовляли в селах від Полтави до Кубані, яку розвивали Шевченко, Куліш, Нечуй-Левицький, раптом опинилася під тотальною забороною в імперії.
Передумови цього рішення сягали глибше, ніж просто страх перед «малоросійським наріччям». Після скасування кріпацтва 1861 року та польського повстання 1863 року в російській владі посилився страх перед будь-якими проявами національної окремішності. Український рух 1860–1870-х років — недільні школи, громади, видання «Основи», етнографічні експедиції Південно-Західного відділу Російського географічного товариства — виглядав для Петербурга небезпечним. Особливо після того, як у 1874 році в Києві відбувся Археологічний з’їзд, а в газеті «Киевский телеграф» почали з’являтися матеріали про українську історію та культуру.
Ключову роль у підготовці указу відіграв Михайло Юзефович, помічник попечителя Київського навчального округу. Саме він надіслав імператору меморандум, у якому звинуватив українофілів у прагненні створити «вільну Україну у формі республіки з гетьманом на чолі». Комісія, до якої увійшли міністр внутрішніх справ Олександр Тімашев, міністр народної освіти Дмитро Толстой та шеф жандармів Олександр Потапов, підготувала проект. Олександр II, перебуваючи на лікуванні в Бад-Емсі, вніс правки й підписав документ. Так курортне містечко на Рейні назавжди увійшло в українську історію.
Повний текст указу чітко окреслював заборонені сфери. Не дозволялося ввозити з-за кордону будь-які книги українською без спеціального дозволу Головного управління у справах друку. Заборонялося друкувати оригінальні твори та переклади, за винятком історичних пам’яток, причому навіть їх мали видавати за «загальноросійською орфографією», без «кулішівки». Повністю заборонялися театральні вистави українською, тексти до нот, публічні читання. Місцева адміністрація отримала наказ посилити нагляд за школами, вилучити «небезпечні» книги з бібліотек, перевірити вчителів на «благонадійність» і перевести підозрілих до великоросійських губерній. Окремим пунктом закривали Південно-Західний відділ Географічного товариства в Києві та висилали з краю Михайла Драгоманова й Павла Чубинського під секретний нагляд.
Наслідки не забарилися. Газету «Киевский телеграф» закрили. Громади припинили діяльність. З Київського університету звільнили групу професорів-українців — Драгоманова, Федора Вовка, Миколу Зібера, Сергія Подолинського. Багато хто змушений був виїхати за кордон або в інші регіони імперії. У 1877 році в Російській імперії не вийшло жодної книги українською. Українська культура опинилася в стані глибокої кризи, але саме ця криза стала точкою відліку для нового етапу боротьби.
Українські діячі швидко знайшли вихід. Центром видавничої діяльності стала Галичина під владою Австро-Угорщини. Там, у Львові, друкували твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки, які потім нелегально переправляли через кордон. Галичина перетворилася на справжній «український П’ємонт» — територію, де мова й культура могли вільно розвиватися. Це призвело до цікавої мовної дискусії між наддніпрянцями та галичанами. Борис Грінченко критикував галицькі видання за надмірну діалектність, а Іван Франко відстоював право на синтез. Зрештою перемогла ідея єдиної літературної мови, яка вбирає найкраще з обох регіонів. Леся Українка пізніше писала, що літературна мова має формуватися «з усіх діялектів, без жадного насильства».
Емський указ не знищив українську мову. Він лише змінив її траєкторію. Заборона театру змусила аматорські гуртки працювати підпільно. Заборона публічних концертів зробила народні пісні ще більш інтимним і потужним символом опору. Заборона друку підштовхнула інтелектуалів до створення підпільних мереж і видавництв за кордоном. Михайло Драгоманов у Женеві заснував українську друкарню, яка випускала збірки «Громада» та однойменний журнал. Ці видання таємно потрапляли в Російську імперію й підтримували дух опору.
У 1881 році, вже за Олександра III, указ дещо пом’якшили: дозволили українські тексти до нот і словники (але лише за російською орфографією, так званою «ярижкою»), а театральні вистави на сільські теми — за межами Києва. Проте основні заборони залишилися. Лише маніфест 17 жовтня 1905 року фактично припинив дію указу. Українські газети, товариства «Просвіта», школи почали з’являтися масово. Проте в 1910 році Петро Столипін знову посилив цензуру. Остаточно указ втратив силу після Лютневої революції 1917 року.
Сьогодні Емський указ сприймається не лише як трагічна сторінка, а й як доказ неймовірної стійкості української культури. Мова, яку намагалися загнати в побутове гетто, стала основою державності у ХХ столітті. Багато норм сучасної української літературної мови сформувалися саме в період «галицького вигнання» і повернення.
Цікаві факти
Олександр II підписав указ у Бад-Емсі, відомому курорті, де лікувалися європейські монархи. Документ, що мав на меті задушити мову, народився між водними процедурами та світськими розмовами. – У 2009 році в Будинку чотирьох веж (Haus Vier Türme) у Бад-Емсі встановили пам’ятну дошку. У травні–червні 2026 року, до 150-річчя, там відбулися міжнародні заходи за участі української діаспори, науковців та політиків з кількох країн Європи. Місце, де колись забороняли українську, знову зазвучало нею вільно. – Заборона «кулішівки» (фонетичного правопису) змусила авторів шукати компроміси. Пізніше це вплинуло на формування єдиної орфографії, яка поєднала традиції Наддніпрянщини та Галичини. – Після указу 1877 року в Російській імперії не вийшло жодної української книги. Натомість у Львові друкувалися твори, які потім контрабандою переправляли на схід. Кількість нелегальних видань зросла. – Павло Чубинський, висланий указом з України, ще до заборони зібрав величезну колекцію народних пісень. Його етнографічна праця стала основою для багатьох пізніших досліджень. – Михайло Драгоманов у женевському вигнанні не лише видавав заборонену літературу, а й активно виступав на міжнародних конгресах, зокрема в Парижі 1878 року, де засудив російський шовінізм. – Емський указ ніколи не був офіційно скасований. Він просто втратив чинність у 1905 році, а остаточно — у 1917-му. Це типовий приклад того, як репресивні закони можуть «зависати» в правовому полі десятиліттями.
Довготривалий вплив указу виявився парадоксальним. Замість асиміляції він спричинив консолідацію української інтелігенції навколо ідеї національної окремішності. Багато ідей, які зріли в підпіллі 1880–1890-х, вибухнули потужним культурним ренесансом початку ХХ століття. Українська мова не просто вижила — вона вийшла з цього випробування більш свідомою своєї цінності.
Сьогодні, коли ми вільно читаємо українською, ставимо вистави, видаємо книги й співаємо пісні на сценах усього світу, Емський указ виглядає як історичний анахронізм. Але його пам’ять залишається важливою. Вона нагадує, що мова — це не просто засіб спілкування. Це простір свободи, який не так легко знищити навіть найжорсткішими указами. І що кожна спроба поставити на ній клеймо «небезпечної» лише робить її сильнішою в очах тих, хто її любить і береже.
