Другого червня щороку в різних куточках світу згадують події, які стали поворотним моментом у сприйнятті праці секс-працівників. У 1975 році понад сотня жінок у французькому Ліоні зайняли церкву Сен-Нізьє і провели там восьмиденну акцію протесту. Вони вимагали припинити поліцейські переслідування, скасувати штрафи за вуличне пропонування послуг і звільнити колег, яких нещодавно ув’язнили. Цей вчинок перетворився на символ колективного спротиву насильству та стигмі, а дата 2 червня закріпилася як Міжнародний день повії, або International Whores’ Day, також відомий як Міжнародний день секс-працівників.
Акція в Ліоні виникла не на порожньому місці. У 1970-х французька поліція посилила тиск на секс-індустрію: регулярні рейди, побиття, вимагання хабарів і відсутність захисту від клієнтів чи третіх осіб робили роботу дедалі небезпечнішою. Дві вбивства секс-працівниць у короткий проміжок часу стали останньою краплею. Жінки вирішили діяти відкрито — зайняти громадський простір церкви, щоб їхній голос почули. Вони співали політичні пісні, вивішували плакати з вимогами і відмовлялися покидати приміщення, попри погрози. Через вісім днів поліція силоміць вивела протестувальниць, але резонанс уже поширився країною. Подібні акції відбулися в Парижі, Марселі, Греноблі та інших містах. Так народився рух, який триває досі.
Як протест перетворився на щорічну дату
Уже наступного року, 1976-го, 2 червня почали відзначати як день солідарності секс-працівників. З часом назва закріпилася в різних варіантах: у німецькомовних країнах — Hurentag («день повії»), в іспаномовних — Día Internacional de la Trabajadora Sexual. Англійською часто вживають International Whores’ Day або International Sex Workers’ Day. Різниця в назвах відображає різні підходи до мови: одні спільноти свідомо повертають слово «повія» як знак гордості та спротиву стигмі, інші віддають перевагу нейтральнішому «секс-працівник».
З роками день перестав бути лише згадкою про Ліон. Він став платформою для обговорення ширших питань: доступу до медичних послуг, можливості повідомляти про насильство без страху покарання, права об’єднуватися в колективи та впливати на політику. У багатьох містах проходять мітинги, освітні семінари, арт-івенти та вечірки спільноти. Деякі організації використовують дату, щоб привернути увагу до конкретних проблем — наприклад, до впливу криміналізації на безпеку чи до наслідків пандемій для людей, які працюють у тіньовій економіці.
Правові моделі у світі: що показує практика
Ставлення держав до секс-роботи дуже різниться, і кожна модель має свої наслідки для безпеки та здоров’я людей. Ось як виглядають основні підходи:
| Модель | Суть підходу | Приклади країн | Спостережувані наслідки |
|---|---|---|---|
| Повна криміналізація | Покарання за надання та часто за отримання послуг, а також за організацію | Багато країн Азії, Африки, частина США, Україна (адміністративна відповідальність) | Вищий ризик насильства через страх звернення до поліції, ізоляція, труднощі з переговорами про безпеку |
| Легалізація з регулюванням | Дозвіл за умови ліцензування, податків, медичних перевірок, обмежень на локації | Німеччина, Нідерланди, деякі штати Австралії | Кращий доступ до захисту та медицини для тих, хто працює легально; однак вулична робота та мігранти часто залишаються поза системою |
| Декриміналізація | Видалення покарань за консенсуальну дорослу секс-роботу при збереженні кримінальної відповідальності за торгівлю людьми та експлуатацію неповнолітніх | Нова Зеландія (з 2003 року), деякі юрисдикції Австралії | Зростання можливості працювати колективно, краще планувати безпеку, частіше повідомляти про злочини; дослідження фіксують зниження певних ризиків |
Дослідження та звіти правозахисних організацій показують, що криміналізація часто штовхає роботу глибше в тінь, де важче контролювати умови та звертатися по допомогу. Декриміналізація, навпаки, дає змогу створювати безпечніші практики — наприклад, працювати не поодинці, фіксувати контакти з клієнтами чи вимагати перевірки здоров’я без остраху покарання. Водночас жодна модель не усуває всіх ризиків повністю: бідність, міграція, дискримінація та особисті обставини продовжують впливати на вибір людей.
Український контекст: сіра зона та її наслідки
В Україні заняття проституцією вважається адміністративним правопорушенням (стаття 181-1 Кодексу про адміністративні правопорушення). Покарання — попередження або штраф від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (приблизно 85–170 гривень за перше порушення, більше за повторне протягом року). Це символічно малі суми, але сам факт наявності протоколу створює перешкоди: людина отримує «слід» у системі, що може впливати на працевлаштування, отримання довідок чи просто на відчуття захищеності.
Організація секс-бізнесу, сутенерство та утримання борделів кваліфікуються як кримінальні злочини. Клієнти в більшості випадків не несуть відповідальності. Така асиметрія створює сіру зону, де секс-робота існує, але без чітких правил та соціальних гарантій. Люди, які нею займаються, рідко можуть відкрито звертатися по медичну допомогу чи повідомляти про насильство — страх покарання чи стигми часто переважає. Громадські організації, зокрема Всеукраїнська Ліга Легалайф, працюють у напрямку зменшення шкоди: надають консультації з прав, допомагають з профілактикою інфекцій, підтримують у взаємодії з державними структурами без осуду.
Спроби законодавчого врегулювання були — наприклад, у 2015 році зареєстрували законопроєкт про регулювання проституції та діяльності секс-закладів, але його відкликали. На сьогодні (станом на 2026 рік) суттєвих змін у бік легалізації чи повної декриміналізації не відбулося. Водночас питання періодично піднімають у публічному просторі, особливо в контексті прав людини, гендерної рівності та охорони здоров’я.
Насильство, здоров’я та стигма: чому день залишається актуальним
Секс-працівники в усьому світі стикаються з підвищеним ризиком фізичного та сексуального насильства — як з боку клієнтів, так і з боку третіх осіб чи навіть правоохоронців у деяких випадках. Дослідження неодноразово фіксували зв’язок між репресивною політикою та зростанням небезпеки: коли люди бояться поліції, вони рідше повідомляють про злочини, частіше працюють у ізоляції та поспішають з угодами, не маючи часу перевірити умови. Це підвищує ймовірність травм, інфекцій, що передаються статевим шляхом, та психологічного виснаження.
Стигма діє як додатковий бар’єр. Багато хто уникає лікарень, бо боїться осуду чи витоку інформації. Доступ до контрацепції, тестування на ВІЛ та інших інфекцій, психологічної підтримки стає нерівномірним. У країнах, де секс-робота декриміналізована, організації відзначають покращення можливості вести переговори про безпеку, використовувати засоби захисту та звертатися по допомогу без самозвинувачення. Це не означає, що всі проблеми зникають, але умови для їх вирішення стають реалістичнішими.
Важливо розрізняти консенсуальну дорослу секс-роботу та торгівлю людьми чи експлуатацію неповнолітніх. Останні — це кримінальні злочини, які переслідуються окремо в усіх цивілізованих правових системах. День повії зосереджений саме на правах дорослих людей, які свідомо обрали таку форму заробітку, і на зменшенні шкоди, що виникає через стигму та неадекватне законодавство.
Цікаві факти
- Акція в Ліоні 1975 року тривала рівно вісім днів — з 2 по 10 червня. Після її придушення подібні протести спалахнули в інших французьких містах, створивши ефект доміно.
- У Німеччині день офіційно називається Hurentag — буквально «день повії». Тамтешні активістки часто використовують назву з гордістю, підкреслюючи історичну боротьбу.
- На стіні церкви Сен-Нізьє в Ліоні встановлено пам’ятну дошку на честь подій 1975 року — символ визнання внеску жінок у рух за права.
- Крім 2 червня, у календарі є й інші дати солідарності: 3 березня іноді відзначають як Міжнародний день прав секс-працівників, а 17 грудня — як День боротьби з насильством проти секс-працівників.
- Сучасні святкування включають не лише мітинги, а й художні перформанси, освітні воркшопи, спільні вечірки та створення архівів усних історій — щоб досвід не загубився.
Рух, що народився в маленькій церкві в Ліоні, продовжує жити в різних формах. Десь це гучні протести з вимогами реформ, десь — тиха робота громадських організацій, які навчають безпечнішим практикам та допомагають долати стигму. Десь — просто розмови в колі однодумців про те, що гідність і безпека не повинні залежати від того, яку роботу людина обрала для себе.
У кожній країні контекст різний: економічні умови, міграційні процеси, ставлення суспільства та наявність підтримуючих мереж впливають на те, наскільки безпечно люди можуть працювати. День повії слугує нагадуванням, що за цифрами та політичними дебатами стоять реальні життя — з надією на краще ставлення, з вимогами до справедливості та з правом на захист від насильства незалежно від професії.
Глобальні мережі, такі як Global Network of Sex Work Projects, продовжують збирати дані, підтримувати локальні ініціативи та просувати підходи, засновані на правах людини. У міру того як змінюються суспільства та законодавство, змінюється й те, як саме відзначають цей день — від вуличних акцій до онлайн-кампаній та міжкультурних діалогів. Історія, що почалася з рішучого кроку понад сотні жінок у 1975-му, досі пише свої наступні розділи.
