Владислав Миколайович Риков — один з найсильніших українських пілотів-штурмовиків часів повномасштабної війни. Льотчик Су-25 з 299-ї бригади тактичної авіації імені В. Нікіфорова, він виконав 385 бойових вильотів, знищивши не менше 80 танків, 65 броньованих машин, близько 110 автомобілів, 65 автоцистерн з пальним, 18 пунктів управління та понад 1300 військових противника. За особисту мужність і самовідданість він став повним кавалером орденів «За мужність» та Богдана Хмельницького, отримав звання Героя України посмертно з орденом «Золота Зірка» і був підвищений у званні до полковника.

7 лютого 2024 року під час свого 385-го бойового вильоту над Курахове на Донеччині російська ракета Р-37 вразила його літак. Командир, який спостерігав за боєм з землі, пізніше сказав, що жити Владиславу залишалося лише 17 хвилин. Ця втрата стала важкою для всієї української авіації — Риков не просто виконував завдання, він прикривав побратимів, готував молодих пілотів і вірив у перемогу до останньої секунди.

Його історія — це не лише про кількість вильотів. Це про людину, яка з дитинства обрала небо, попри трагедії, і перетворила власну долю на приклад стійкості для цілого покоління авіаторів.

Дитинство, загартоване небом і втратою

Владислав народився 17 червня 1993 року в Луганській області, в Перевальську. Дитинство пройшло в Харкові, куди родина переїхала. Він зростав у середовищі військових, де авіація була не професією, а способом життя. Названий батько Юрій Покусай, сам пілот, забрав дев’ятирічного Владислава після трагедії, коли той втратив близьких. Юрій став для хлопця не лише опікуном, а справжнім батьком, другом і першим учителем неба.

Вже в 11 років Владислав уперше сів за штурвал легкомоторного літака. Небо стало для нього не мрією, а природним продовженням дитинства. Батько згадував, як син годинами міг розповідати про польоти, а сам Юрій возив його на аеродроми. У шкільні роки Владислав разом з друзями створив Авіаційний навчальний кадетський центр імені Данила Дідика — місце, де діти торкалися авіації ще до університету. Цей центр працює й досі, і багато його вихованців сьогодні захищають українське небо.

Закінчивши загальноосвітню школу № 155 у Харкові, Владислав вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. У 2015–2016 роках він отримав звання лейтенанта і був направлений до 299-ї бригади тактичної авіації. Пізніше, у 2020 році, служив пілотом-інструктором у 203-й навчальній авіаційній бригаді в Чугуєві, де прожив кілька років. Там він не лише сам удосконалював майстерність, а й передавав досвід іншим.

Шлях до 299-ї бригади та перші місяці повномасштабної війни

Коли 24 лютого 2022 року росія почала повномасштабне вторгнення, Владислав служив у Чугуєві. Під час перших ракетних ударів по аеродрому він зумів вивести свій Су-25 з-під удару. Замість того щоб залишатися в тилу, він одразу попросився назад у бойову 299-ту бригаду. Командування не заперечувало — досвідчений пілот-штурмовик був потрібен на передовій.

Су-25 — це літак, який літає низько, майже торкаючись верхівок дерев, щоб уникнути радарів і зенітних ракет. Такі польоти вимагають неймовірної точності, холоднокровності та вміння читати рельєф місцевості за частки секунди. Владислав володів цим мистецтвом на рівні, який колеги називали магією. Його позивний MAGIC з’явився саме через цей віртуозний стиль пілотування — і не лише в небі. На землі він теж був «чарівним»: спокійним, уважним до побратимів, завжди готовим підтримати й підказати.

У перші місяці війни українська штурмова авіація відіграла вирішальну роль у зупинці російських колон на підступах до Києва та Харкова. Пілоти Су-25 працювали на межі можливого — низькі висоти, щільний вогонь противника, постійна загроза винищувачів і ППО. Риков виконував завдання на Київщині, Харківщині, а згодом — на найгарячіших ділянках Донеччини та Луганщини. Кожен виліт був ризиком, але він повертався знову й знову.

385 бойових вильотів: цифри, які говорять самі за себе

За неповних два роки повномасштабної війни Владислав Риков виконав 385 бойових вильотів. Це надзвичайно високий показник навіть для досвідченого пілота. Кожен виліт — це зліт, політ на малій висоті, пошук цілі, точний удар і повернення під вогнем. Багато його побратимів не дожили до такого числа. А він продовжував.

За його плечима — знищені десятки танків і бронемашин, які більше не загрожували українським позиціям. Знищені пункти управління, склади пального, колони техніки. Понад 1300 ворожих військових, які не дійшли до українських окопів. Ці цифри — не просто статистика. Це сотні збережених життів українських солдатів на землі, які отримували вогневу підтримку саме тоді, коли вона була потрібна найбільше.

Владислав не просто літав. Він прикривав спину командира з перших днів вторгнення, а сам готував молодих пілотів — і як бойових ведених, і як майбутніх ведучих. Його досвід множився на досвід інших, і це теж була частина його подвигу.

Позивний MAGIC і людська сторона героя

Командир Владислава, Герой України підполковник Ростислав Лазаренко, згадував: «Я бачив у ньому майбутнього командира. Він прикривав мене — і не лише в небі. Це був найкращий льотчик і командир». Батько Юрій говорив про сина з гордістю і болем: «Він так горів небом! Ми годинами могли обговорювати професійні моменти. Траплялось, що й пуски по нас здійснювали майже одночасно. «Па, ти там всі ракети зібрав?» — жартома запитував син».

Владислав любив свою родину — дружину Анастасію та доньку Мирославу, народжену 2017 року. Півтора року він майже не бачив їх через війну, але орендував квартиру біля підрозділу, щоб хоч іноді обіймати рідних. Командир Лазаренко знав родину близько і пізніше взяв на себе обов’язок піклуватися про них — такою була домовленість між побратимами: якщо хтось загине, інший дбатиме про сім’ю.

Він залишався чуйним навіть у найважчі дні. Любив малювати, дарувати дрібні подарунки з турботою, турбувався за батька, який теж був у небі — вже в цивільному повітряному патрулі. «Тату, я ж попереджав. Навіщо так ризикуєте?» — казав син. Ці слова досі звучать у спогадах Юрія.

Останній виліт над Курахове

7 лютого 2024 року був звичайним бойовим днем. Владислав потис руку командиру, кинув коротке «побачимось» і пішов до свого Су-25. Попереду — 385-й бойовий виліт. Завдання типове: вогневе ураження противника в районі Курахове Покровського району Донецької області.

Виліт тривав 17 хвилин. Коли літак ведучого було уражено ракетою Р-37 з ворожого винищувача, ведений і командир на землі бачили все. Ракета влучила. Низька висота не дала шансу на катапультування. Владислав не встиг нічого сказати в ефірі. Командир до останнього сподівався на диво. Дива не сталося.

«Жити йому залишалося 17 хвилин… Війна чомусь забирає найцінніше саме в той момент, коли ти максимально спокійний», — згадував Ростислав Лазаренко. Для нього це була не просто втрата підлеглого. Це була втрата людини, з якою вони разом вирішували всі проблеми майже два роки війни.

Родина, яку він захищав до останнього

Після загибелі Владислава його дружина і донька залишилися під опікою командира Лазаренка — так, як і домовлялися. Батько Юрій продовжує берегти пам’ять про сина і ділитися історіями про нього. Для багатьох родина Рикових стала символом того, як авіаційна династія продовжує жити навіть після втрати.

Владислав мріяв про сучасні літаки, які краще захищали б пілотів. Він не дожив до того моменту, коли Україна почала отримувати F-16. Але його досвід і приклад уже працюють на тих, хто сьогодні опановує нову техніку.

Вшанування пам’яті

11 лютого 2024 року Владислава Рикова поховали на Алеї Слави у Вінниці — місті, в якому він ніколи не жив, але про яке мріяв оселитися після перемоги. Указом Президента України йому присвоєно звання Героя України посмертно. 5 грудня 2024 року 203-й навчальній авіаційній бригаді присвоєно почесне найменування «імені Владислава Рикова».

3 червня 2026 року в Харкові вулицю Літакову, що неподалік аеропорту, перейменували на вулицю Владислава Рикова. Це рішення міської ради стало ще одним визнанням його внеску в українську авіацію. У 2024 році вийшло третє доповнене видання книги віршів Людмили Ліри «Ріки війни», присвячене йому.

Цікаві факти

• Владислав не був біологічним сином Юрія Покусая, але той забрав його з Перевальська після сімейної трагедії і став справжнім батьком. Саме Юрій прищепив хлопцю любов до неба і створив для нього авіаційні гуртки.
• У 11 років Владислав уперше сів за штурвал. У шкільні роки разом з друзями створив кадетський авіаційний центр, який виховав багатьох нинішніх пілотів.
• 385 бойових вильотів — це один з найвищих показників для пілота Су-25 за час повномасштабної війни. Кожен виліт на малій висоті — це колосальний ризик і майстерність одночасно.
• Позивний MAGIC відображав не лише віртуозне пілотування, а й людську «магічну» здатність підтримувати побратимів і зберігати спокій у найскладніших ситуаціях.
• Після загибелі його ім’ям назвали навчальну авіаційну бригаду та вулицю в Харкові — місті, де він зростав і мріяв про небо.

Історія Владислава Рикова — це історія про те, як людина, яка пережила втрати в дитинстві, обрала шлях захисту неба і віддала за нього життя. Його 385 вильотів, його учні, його приклад мужності продовжують жити в кожному пілоті, який сьогодні піднімається в повітря. Небо, яке він так любив, тепер береже пам’ять про нього.

Командир Лазаренко сказав: «Уже без Влада ми пересядемо на F-16». Нове покоління українських пілотів летить далі — з досвідом, який залишив після себе MAGIC. І це, мабуть, найкращий спосіб вшанувати людину, яка віддала все заради України.