Лоуренс Керр Олів’є народився 22 травня 1907 року в Доркінгу, графство Суррей, в родині англіканського священика. З перших кроків по сцені він вирізнявся не просто талантом, а справжньою одержимістю перевтіленням. Уже в юності, навчаючись у Центральній школі сценічної мови та драматичного мистецтва під керівництвом Елсі Фогерті, він зрозумів: акторство — це не гра, а алхімія душі, де голос, тіло й емоції переплавляються в щось більше, ніж просто роль.
Його шлях до вершини почався не в Голлівуді, а в провінційному репертуарному театрі Бірмінгема. Там, у 1920-х, молодий актор шліфував майстерність на десятках ролей — від комедійних до трагічних. Перший серйозний успіх прийшов у 1930 році з п’єсою Ноеля Коварда «Приватне життя». Олів’є зіграв Віктора Прайна так, що критики заговорили про народження нової зірки британської сцени. Він умів поєднувати природність мовлення з поетичною силою Шекспіра — якість, якої бракувало багатьом тогочасним акторам.
Шекспірівські ролі Лоуренса Олів’є: народження легенди
У 1935 році Олів’є разом з Джоном Гілгудом та Пеггі Ашкрофт зіграв у легендарній постановці «Ромео і Джульєтти». Спочатку він виконував Ромео, потім помінявся ролями з Гілгудом. Цей обмін став символом: два великих актори перевіряли один одного на міцність. Публіка була в захваті — вистава побила рекорди касових зборів того сезону.
Справжній прорив стався в Old Vic. У 1937 році Олів’є зіграв Гамлета в повній, не скороченій версії. Його принц був не меланхолійним інтелектуалом, а вибуховою сумішшю болю, гніву та рішучості. Фізична енергія, з якою він рухався сценою, вражала. Пізніше, у 1944–1945 роках, його Річард III став еталоном. Кульгавий, згорблений, але неймовірно харизматичний лиходій — Олів’є вклав у роль стільки психологічної глибини, що критики назвали цю інтерпретацію неперевершеною десятиліттями.
У 1945 році він блискуче зіграв Едипа в постановці «Цар Едип» Софокла. Подвійний вечір з «Людиною і надлюдиною» Шоу став тріумфом. А в 1946–1947 — Коріолан і Лір. Кожна роль вимагала від нього фізичного та емоційного самопожертвування. Олів’є не просто грав — він проживав персонажів так, ніби вони виривалися з його власної плоти.
Кіно та режисерські шедеври Лоуренса Олів’є
Голлівуд помітив його ще в 1930-х. Контракт з RKO приніс перші ролі, але справжня слава прийшла з «Буремним перевалом» (1939). Хіткліфф у виконанні Олів’є — це темна, пристрасна, майже демонічна сила. Фільм став класикою, а актор отримав першу номінацію на «Оскар».
У 1940 році він зіграв Максима де Вінтера в «Ребекці» Гічкока. Роль аристократа з темним минулим підкреслила його здатність до стриманого, внутрішнього драматизму. Того ж року — містер Дарсі в «Гордості і упередженні».
Але найважливішим став 1944 рік. Олів’є не просто зіграв Генріха V — він сам поставив, спродюсував і змонтував фільм. «Хроніка історії короля Генріха П’ятого» стала революцією в екранізації Шекспіра. Використання кольору, батальні сцени під Агінкуром, поєднання театральності та кінематографу — усе це було новаторським. За цю роботу він отримав почесного «Оскара».
У 1948 році «Гамлет» приніс уже competitive нагороду: найкращий актор. Фільм також здобув «Оскар» за найкращий фільм (як продюсер). Олів’є зробив принца Данії атлетичним, імпульсивним, майже сучасним у своїй тривозі. Кінотеатр у всьому світі побачив, як можна знімати Шекспіра не як музейну п’єсу, а як живий, пульсуючий твір.
«Річард III» (1955) став ще одним режисерським тріумфом. Олів’є створив лиходія, від якого неможливо відірвати погляд. Фільм отримав «BAFTA» та чергову номінацію на «Оскар».
Пізніше були ролі в «Спартаку» (Красс), «Хартумі», «Черевиках рибалки», «Битві за Британію», «Нишпорці» (з Майклом Кейном), «Марафонці» (номінація на «Оскар» за підтримуючу роль), «Хлопцях з Бразилії». Навіть у 1980-х, уже немолодим, він знявся в «Баунті», «Інчхоні» та «Реквіємі війни» Бенджаміна Бріттена.
Особисте життя Лоуренса Олів’є: пристрасть, біль і тривкі узи
У 1930 році Олів’є одружився з акторкою Джилл Есмонд. У них народився син Тарквін. Шлюб тривав десять років і завершився розлученням у 1940-му. Сам Олів’є пізніше називав його «досить грубою помилкою».
Справжньою пристрастю стало кохання з Вів’єн Лі. Вони зустрілися під час роботи над «Вогнем над Англією». Обидва були одружені, але почуття виявилося сильнішим. У 1940 році, після розлучень, вони побралися в Санта-Барбарі. Їхній союз вважали одним з найромантичніших у Голлівуді. Разом вони знімалися, подорожували, підтримували один одного на вершині слави.
Проте за блиском ховалася важка боротьба. У Вів’єн Лі проявилася біполярна хвороба (тоді її називали маніакально-депресивним розладом). Діагноз поставили пізніше. До цього додалася туберкульоз. Викидні, депресії, манії — усе це руйнувало не лише здоров’я акторки, а й шлюб. Олів’є намагався допомагати, але зрештою зізнавався, що для збереження власного розуму та кар’єри змушений був відсторонитися. У 1950-х він закохався в молоду акторку Джоан Плаурайт.
Розлучення з Вів’єн відбулося в 1960 році. Проте зв’язок не обірвався остаточно. Коли Вів’єн помирала в 1967 році від туберкульозу, Олів’є прийшов до неї, сидів біля ліжка, тримав за руку і шепотів рядки з «Ромео і Джульєтти». Це був жест людини, яка ніколи не переставала її любити.
У 1961 році він одружився з Джоан Плаурайт. У шлюбі народилися троє дітей: Річард, Тамсін та Джулі-Кейт. Цей союз виявився міцним і тривав до самої смерті Олів’є.
Національний театр: мрія, що стала реальністю
У 1962–1963 роках Олів’є став першим художнім керівником Національного театру Британії. Це було не просто призначення — це була місія. Британський театр потребував нового дихання після війни. Олів’є очолив трупу, яка спочатку працювала в Old Vic, чекаючи будівництва на Південному березі Темзи.
Він не лише керував, а й грав сам: Отелло (фільм 1965 року отримав чотири номінації на «Оскар»), Шейлока в «Венеційському купці», Астрова в «Дяді Вані». Під його керівництвом розквітли Майкл Гембон, Меггі Сміт, Алан Бейтс, Дерек Джейкобі, Ентоні Гопкінс. Олів’є зумів створити акторський театр європейського рівня.
Шлях був непростим: політичні баталії за фінансування, суперечки щодо архітектури (проєкт Деніса Ласдуна), постійні фінансові труднощі. У 1973 році він залишив посаду, але театр уже стояв на ногах. Сьогодні найбільша зала Національного театру носить його ім’я — Olivier Theatre. А найпрестижніша британська театральна премія з 1977 року називається Laurence Olivier Awards.
Останні роки та вічна спадщина Лоуренса Олів’є
Попри погіршення здоров’я, Олів’є продовжував працювати до кінця 1980-х. Він знімався в кіно та на телебаченні, озвучував, давав майстер-класи. У 1970 році королева Єлизавета II надала йому титул барона Олів’є Брайтонського — рідкісна честь для актора. У 1981-му він отримав Орден Заслуг.
Помер Лоуренс Олів’є 11 липня 1989 року в Західному Суссексі від ниркової недостатності. Його поховали у Вестмінстерському абатстві, в Кутку поетів — поруч із Шекспіром, Діккенсом та іншими титанами англійської культури. Це одна з найвищих почестей, яких коли-небудь удостоювався актор.
Цікаві факти про Лоуренса Олів’є
Лоуренс Олів’є — єдиний актор, чиє ім’я носять одразу й театр (Olivier Theatre в Національному театрі Британії), і найпрестижніша британська театральна премія (Laurence Olivier Awards). Це унікальний випадок у світовій культурі.
У 1948 році він одночасно отримав «Оскар» за найкращу чоловічу роль у «Гамлеті» та «Оскар» за найкращий фільм як продюсер. Крім того, за «Генріха V» йому вручили почесного «Оскара», а в 1979 році — ще одного, за внесок у кіномистецтво впродовж усього життя. Загалом — чотири «Оскари» різного статусу.
Його поховали у Вестмінстерському абатстві в Кутку поетів. Це честь, якої серед акторів удостоїлися дуже небагато — переважно ті, чия творчість стала частиною національної ідентичності Британії.
У 1935 році під час «Ромео і Джульєтти» Олів’є та Джон Гілгуд помінялися ролями посеред сезону. Обидві версії мали шалений успіх — рідкісний експеримент, який досі згадують як приклад акторської щедрості та професійної сміливості.
Попри важкі хвороби останніх років, Олів’є продовжував зніматися до 82 років. Його остання робота — «Реквієм війни» Бенджаміна Бріттена (1989). Сила духу, з якою він працював до кінця, стала легендою для молодих акторів.
У 2026 році на будинку його дитинства в лондонському районі Пімліко відкрили меморіальну блакитну дошку за участі Ієна Маккеллена. Це підкреслює: пам’ять про Олів’є жива не лише в архівах, а й на вулицях сучасного Лондона.
Його інтерпретація Річарда III 1944–1945 років досі вважається еталонною. Багато акторів, включаючи Антоні Шера, зізнавалися, що «відштовхувалися» саме від олів’євського образу, навіть коли створювали власну версію.
Спадщина Лоуренса Олів’є — це не лише записи фільмів і спогади сучасників. Це ціла школа акторської сміливості, коли людина викладає себе на сцені без залишку. Сьогодні, коли нові покоління дивляться його «Гамлета» чи «Річарда III», вони бачать не просто історичний артефакт, а живу енергію, яка досі здатна захоплювати, лякати й надихати. Театр і кіно після нього вже ніколи не стали колишніми.
