• Хотинські вісті

Історія довгожителя, будівельника мосту через Дністер та майстра на всі руки

Проєкт «Прості обличчя непростої історії»



З-поміж знаних людей Хотинщини, які відібрані для фотовиставки за проєктом «Прості обличчя непростої історії» і корінний мешканець міста, якому долею судилося прожити майже 105 років, Іван Якович Дідик.


Він був відомий широкому загалу не лише як довгожитель, провідний будівельник мосту Атаки–Жванець навесні 1944 року, а й як творча і непересічна особистість. Навіть на схилі літ вирізнявся мудрістю, щирістю, добротою та величезною життєлюбністю.

І. Я. Дідик – представник великої родини. Народився 20 вересня 1912 року. Батько Яків Никонорович походив із сім‘ї російського солдата, працював муляром. Його руками вимуровано, зокрема, міст через Збруч неподалік того місця, де ця річка впадає у Дністер.


Яків Никонорович мав величезний авторитет не лише у дітей – їх у нього було восьмеро (щоправда двоє дівчаток померли, не досягнувши повноліття), а й онуків та правнуків.


Батько Івана Яковича, як тоді велося, усі заощаджені гроші вкладав у одвічний капітал – землю-годувальницю. Придбав декілька наділів у місті та на його околицях площею до трьох гектарів. На одному із них у 1908 році почав зводити великий, як на той час, будинок, а спорудження його тривало понад десятиліття. Там і з‘явився на світ хлопчик Іван. Як і всі його четверо братів, ще у підлітковому віці почав займатися будівництвом.


Про перипетії долі свого знаного дядька розповідають його племінниці Світлана та Жанна Гуральчуки, матір яких – рідна сестра Івана Яковича. Він з бажанням вчився, закінчив сім класів школи, корпуси якої розташовувалися у різних приміщеннях, а центральний був у старовинній споруді міського закладу освіти №1.


У першому класі займалися у «маленькій школі», споруда якої збереглася дотепер у напівзруйнованому стані. В одній кімнаті вчилися, а в іншій жила вчителька.


Був будівельником і мав «золоті» руки


І. Я. Дідик за румунських часів отримав фах техніка-будівельника, брав замовлення на зведення різних об‘єктів, зокрема й одного з корпусів пивзаводу.


Старожил розповідав, з якою радістю сприйняли у червні 1940 року прихід радянської влади, бо сподівалися, що тепер в отчому краї пануватиме рідна мова. Та невдовзі веселкові надії змінилися гіркими розчаруваннями, бо почали переслідувати людей через їхнє соціальне становище та матеріальні статки.


До початку війни у 1941 році І. Я. Дідик працював на підприємстві електрозв‘язку в Хотині, споруджував приміщення акумуляторної, облаштовував повітряні лінії.


У тривожні роки воєнного лихоліття Іван Якович теж ледь не потрапив під жорна румунського військового трибуналу за виготовлення радіоприймача та організацію масового прослуховування радіопередач. Та він зумів переконати суддю, що не злочинець, а майстер, який має дозвіл на виготовлення та використання таких пристроїв.


Як і більшість місцевих чоловіків, Іван Якович уникав призову до румунського війська, навіть довелося відкупитися від служби і його зарахували в запас. Неймовірно напруженими видалися перші місяці 1944-го, аж поки німецьке військо та їх румунських сателітів не погнали на захід.


Через декілька днів після звільнення краю І. Я. Дідику довірили організувати та керувати роботою групи будівельників, які отримали наказ у стислі терміни звести половину дерев‘яного мосту через Дністер. Іншу частину споруджували спеціалісти з лівого берега річки. І хотинець з честю впорався із завданням, свою ділянку здали навіть раніше за іншу.


Знав по чім ківш лиха

І в подальшому тернистими, але водночас цікавими і захоплюючими були віхи біографії І. Я. Дідика. У голод 1947-го важко захворів, але молодий, фізично витривалий організм чоловіка подолав недугу.


Наступні десять літ працював на Новоселиччині іструктором, заготівельником обласного управління сільського господарства, заочно здобув спеціальність агронома.


Він ніколи не казав, що жив у добрі, спав на перинах і добре харчувався. Траплялося ночувати на столі чи лавці, і недоїдати. Іван Якович за будь-якої влади намагався вчитися: у людей, за допомогою книжок, періодичних видань.


Як всебічно обдарована особистість завжди мав заняття до душі – бджільництво та винахідництво. Отримав десятки свідоцтв про винаходи, а за плідну технічну творчість відзначений нагородами Виставки досягнень народного господарства СРСР.

Приклад працьовитості і життєлюбства

Жив за принципом: якщо мав мету – наполегливо її добивався. І повсякчас займався улюбленою роботою. Адже вона приносить справжнє задоволення, і людина відчуває себе щасливою.


Розповідь про просте обличчя непростої історії через призму долі старожила Хотина І. Я. Дідика доповнюють спогади його племінниць.


С. З. Гуральчук згадує, що Іван Якович запам‘ятався як добра, чуйна, турботлива людина, яка ретельно доглядала за хворими в родині, допомагала дітям братів і сестер.

Так склалося, що не створив своєї сім‘ї, отож все тепло щедрої душі віддавав їм.


З молодості займався спортом. До війни купив велосипед, яким багато їздив, а у повоєнний час – мотоцикл, яким колесив по колгоспах у справах.


У віці 99 років, коли вже мав проблеми із здоров‘ям, самостійно відремонтував кахельну грубку у батьківському будинку, де мешкав.


Любив майструвати, куховарити і жартувати

– Ми з молодшою сестрою ще із дитинства бачили, як дядько Іван прагне усе зробити власними руками, – каже С. З. Гуральчук. – Запам‘ятали запах стружки, коли стругав заготовки для столярних виробів. У нас одними із перших у місті спорудили духову лозницю, біля якої ми сиділи і дивились на неймовірну таємничість полум‘я у топці.


Дядько завжди мав хороший настрій, причому з нотками гумору. Любив дорослих і дітей, охоче приймав гостей. Був готовий у будь-яку хвилину підтримати ближніх.


Коли ми навчалися в університеті, а матері вже не стало, Іван Якович, окрім того, що раніше умів куховарити, навчився пекти пиріжки, струдлі, щоб нас пригостити.


Інша племінниця Ж. З. Гуральчук зазначає, що Іван Якович вирізнявся допитливим розумом, цікавився політикою. Їй, як і сестрі, запам‘ятався своєю добротою, любив пожартувати, і з ним щиро спілкувалися.


– Малими, – пригадує жінка, – ми з великим нетерпінням чекали, коли дядько прийде з роботи і привезе гостинці. Завдяки йому дізналися, що таке масло, апельсини та лимони.


І у дитинстві, і на схилі літ писав вірші. У них, зокрема, звертався до сучасних дітей, аби любили рідну землю. У своїх патріотичних почуттях щиро зізнавався у поетичних рядках. Натхненно сприйняв здобуття Україною незалежності, переймався, аби наша держава швидше звелася на ноги.


І. Я. Дідик – автор багатьох раціоналізаторських пропозицій у сільському господарстві, зокрема у галузі бджільництва.


Знався на травах, ми з ним у дитинстві ходили на поле біля Хотина, де на межах збирали лікарські рослини. У будинку, де разом мешкали, завжди відчувався аромат трав, які Іван Якович висушував і з них готував запашний чай, – ділиться спогадами Ж. З. Гуральчук.


Ось така життєва доля Івана Дідика – одного з героїв фотовиставки проєкту «Прості обличчя непростої історії»

16 views0 comments