• Хотинські вісті

Іменинник-ветеран: «Рідні отримали на мене похоронку, а я вижив і повернувся!»


Микиті Захаровичу Басистому з Каплівки 2 лютого виповнилося 98 літ. А 8 лютого – немов другий день народження, бо у 1945 році рідні отримали похоронку, що того дня він загинув.

У зустрічі з ветеранами-фронтовиками є щось особливе. Можливо, й через те, що їх залишилось «в строю» одиниці. І коли від Другої світової війни уже відстань можна виміряти кількома поколіннями, саме вони – останні переможці – є тією живою пам’яттю, яка ще єднає ті часи з нашим сьогоденням.


Микита Захарович, мовби наперекір рокам, оптиміст та жартівник, енергійний, зібраний і відкритий до світу. І неабияк радісно йому на душі, що у нього у такий день поважні гості. Тож ділиться наболілим з життя-буття з депутатом обласної ради Анатолієм Сухарем, який прийшов привітати старенького та послухати розповіді фронтовика. Адже це представник уже невеликої когорти ветеранів з Хотинщини, які відстояли світові мир, а наступним поколінням – майбуття.


«Відмітки» на все життя


Народився Микита Захарович у багатодітній сім‘ї у Каплівці у 1922 році. Хлопчик старанно навчався, любив читати, закінчив три класи румунської школи з відзнакою. Дитинство та юність були важкими, доводилося працювати за шматок хліба. Та ці бідування здалися не такими страшними у порівнянні з війною.


Навесні 1944 року призваний на фронт, потрапив у саме пекло війни – під Кеніґсберґ, з яким пов’язана одна з найтрагічніших сторінок Другої світової, і який залишив ветерану особливу «відмітку» на все життя.


– Німець так бив, що навіть голови з окопу не можна було підняти, – згадує Микита Захарович, – я отримав тяжке поранення – п’ять осколків вп’ялися у моє тіло. Пролежав, стікаючи кров’ю, кілька діб, аж доки не підійшли наші війська. Побратими підібрали мене уже без свідомості...

Слава Богу, вижив, пройшов через медсанбат. Далі – госпітальна епопея: тривале лікування, довго не міг піднятися з ліжка, ще важче було знову стати на поранену ногу.


Повернувся з того світу


Після одужання солдат просився назад до війська, але його комісували. Тож зібрався у найбажанішу дорогу додому, хвилини очікування зустрічі з рідними здавалися вічністю.


Коли підійшов до батьківської хати, на подвір’ї побачив матір, але чомусь у чорному одязі, за якихось дев’ять місяців вона ніби постарішала на десяток років. Микита був вражений, хто з рідних помер? А мати, побачивши сина, оніміла. Через кілька хвилин вигукнула: «Сину, ти живий?», – і знепритомніла... А коли з хати вибігли батько, брати і сестри, обіймаючи Микиту, вигукували: «Чудо!», «Ти повернувся з того світу!».

Потім пояснили, що ще наприкінці зими вони отримали «похоронку», в якій повідомлялося, що Микита Захарович Басистий загинув 8 лютого 1945 року.



І голод, і втрата, і важка праця

У 1946-му чоловік одружився з односільчанкою Іриною. Та перший рік сімейного життя молодого подружжя затьмарили голодні дні. Аби прогодувати стареньких батьків, дружину і маленьку донечку Надію, вирушив на Станіславщину у пошуках харчів.


Голодомор забрав у молодят найдорожче – їхнє дитятко. Переживши разом страшне горе, звили міцне сімейне гніздечко, виплекали трьох синів і дочку. Прожили у злагоді, любові й повазі до золотого весілля. На жаль, понад два десятки літ тому фронтовик залишився сам – дружина відійшла за межу вічності.


Та чоловік нині радіє великій сім’ї – своїм дев’ятьом онукам, одинадцятьом правнукам й одному праправнучку. Його багатство – і великий трудовий шлях, адже понад тридцять літ пропрацював старшим свинарем на фермі. І вже у поважному віці, у свої 98, ветеран веде доволі активний спосіб життя, порається по господарству. Любить дивитися на своїх овечок, приспівуючи їм: «Вівці мої, вівці, мої отари, хто вас буде пасти, як мене не стане?».


Рідні кажуть: дідусь – жартівник, оптиміст, має добру пам’ять, щоправда погіршується слух і зір. Усе життя ветерану ятрили тіло осколки війни. А два роки тому нога старенького сильно набрякла і посиніла, у нього дістали з рани металеву частинку розміром з ніготь – уламок розірваного під час бою під Кеніґсберґом снаряда.

Неоціненний подвиг належно не оцінений


У 2014 році Басистий нарешті отримав обіцяну державою «ветеранську» машину, за якою стояв у черзі понад двадцять років. Але, кажуть рідні, старенький «запорожець» уже був у використанні. Нині потребує частого ремонту. Та й за це вдячні, бо дідуся після операції щомісяця треба возити на огляд до лікаря.


Микита Захарович – глибоко віруюча людина, часто ходить до каплички молитися. Може, тому заслужив у Господа силу і міць дожити до таких поважних літ. А ще за благополуччя і добробут глави сім‘ї вболівають його рідні, син Анатолій та невістка Валентина, які оточують батька щоденною турботою і піклуванням. Велика родина часто збирається за одним столом, щоб почути спогади ветерана і вкотре подякувати за його неоціненний подвиг.


Для Микити Захаровича такі зустрічі є особливою нагодою вдатися до спогадів про нелегкі фронтові випробування вогнем, залізом і кров’ю. Адже вони – мов найдорожчий скарб долі, який заповідано передати нащадкам.


Підпишіться на наші новини:

Редакція "Хотинські вісті"

вул. Незалежності, 44,
м. Хотин, Чернівецька обл., УКРАЇНА

+38 (03731) 2-17-63, 
+38 (03731) 2-17-65

hotvisti@gmail.com

  • White Facebook Icon
  • Белый Google+ Иконка

© 2015 "Хотинські вісті". Усі права захищені. Дизайн ІА "НОВОСЕЛИЧЧИНА"

Детальніше тут: https://www.hotvisti.com.ua/products/komanda-rukshina-u-trijtsi-lideriv-yunatskogo-chempionatu-obalsti-z-futbolu/