• Хотинські вісті

Три міфи Другої світової війни



Переосмислюємо історію


«Якщо тричі прилюдно переказати брехню, то на четвертий раз вона буде сприйматися як правда, уп’яте як істина,

а вшосте за неї готові будуть навіть померти».

Йозеф Геббельс, міністр пропаганди Третього Рейху.


Міф — це спотворене, часом спрощене, здебільшого сфальсифіковане бачення минулого. Коли наше знання наповнене міфами, а не фактами, — ми втрачаємо розуміння природи історичних процесів, причинно-наслідкові зв’язки розриваються. І ми опиняємося у пастці власного спотвореного міфом сприймання минувшини. Зрештою, втрачаємо навичку адекватно оцінювати різноманітні процеси сьогодення.


Міф 1. «Священна війна»

Під час урочистих заходів деякі оратори говорять про Другу світову не інакше, як споконвічне протистояння добра і зла, що за своєю епохальністю та розмахом може сперечатися хіба що з драматургією Джорджа Лукаса або кіновсесвітом. Фактично ж дійсність більш прозаїчна і цікавіша водночас.


Війна стала наслідком хибної зовнішньої політики країн Антанти, що в результаті Версальсько-Вашингтонської системи договорів провели розподіл кордонів нових держав, не враховуючи думки людей, що мали у них проживати. Це запустило низку суперечностей, що вилились у військові сутички. Так, Хотинщина за Тріанонським мирним договором відійшла до Румунії, це спричинило народне повстання 1919 р.. Наслідком якого скористалася Радянська держава, яка згодом переманила більшість лідерів повстанців на власну службу. Використовуючи їх як агентів впливу, у кінці 30-х років, заявила права на цю територію. Застосовуючи споконвічну риторику «захисту російськомовного населення», у червні 1940 р. провела анексію Бессарабії та Північної Буковини восьми корпусами «ввічливих зелених чоловічків». Румунія у відповідь почала шукати допомоги, а оскільки західні країни були безсилі, то приєдналася до нацистської Німеччини. Яка стала нацистською не в останню чергу завдяки невдалій «багатоходівці» Й. Сталіна.


У 1932 р. партія нацистів отримала 47% голосів на парламентських виборах і, аби сформувати коаліційний уряд, змушена була шукати партнера. Нею, за вказівкою з Москви, стала комуністична партія, яка набрала 24% у парламенті. Саме цей уряд й відкрив дорогу до влади А. Гітлеру. Згодом СРСР та Третій Рейх стали близькими партнерами, аж доки їх територіальні амбіції не почали вимагати війни. Не секрет, що влітку 1941 р. Червона армія планувала завдати превентивний удар по Вермахту, але Берлін усе ж таки випередив Москву.


Отже ніякої «священної» чи «вітчизняної» війни не було, а дата її початку на мармурових плитах пам’ятників у населених пунктах краю – не більше ніж радянська фальсифікація.

Міф 2. «Воювали наші проти чужих» та «Росія перемогла би без України»

Суть міфу полягає в тому, що маємо гордитися, що радянська армія мало не голіруч зупинила нацистів/фашистів. Ба більше, вся Європа, якщо не весь світ мають цим завдячувати. І найголовніше, це все вдалося досягти лише завдяки братній злуці народів СРСР, бо лише Червона армія воювала з Гітлером, у той час коли всі інші плазували перед ним.


Більш абсурдною є думка, що Росія змогла б перемогти у війні взагалі без українців. По-перше, РФ не існувало як суверенної держави на час воєнних дій, а по-друге не варто забувати, що за наслідками війни близько 2,5 млн українців нагороджені радянськими орденами та медалями, 2 тис. – удостоєні званнями Героя Радянського Союзу, 32 – отримали нагороду двічі, 8 – очолювали групи армій. Міжнародним визнанням внеску українців у перемогу над нацизмом є включення УРСР як окремого члена ООН.


Проте помилково перекладати весь тягар війни та перемогу в ній лише на Червону армію, адже перемоги нацистів вдалося спільним зусиллями всіх воюючих сторін. Із літа 1941 по літо 1945 рр. Червона армія отримала допомогу на суму 50 мільярдів доларів у рамках програми Ленд-лізу. Більше 70% бронетехніки були не радянського походження. Славетна «Катюша», оспівана в совітських піснях, їздила на англійських автомобілях «Studebaker US6», адже за весь час війни оборонпром СРСР не випустив жодної вантажівки. Більше 48% літаків – не радянського виробництва, як і 43% гумових шин, 56% залізничних рейок, 42% цукру, 67% м’ясних консервів...


Окрім того, воєнні дії Червоної армії впродовж вересня 1939 – травня 1941 р. не можна кваліфікувати як оборонні, оскільки за цей час вона діяла в союзі із Гітлерівською Німеччиною та всіляко допомагала їй.


Також важливо зрозуміти, що на час війни України, як держави, не існувало, а українці змушені були воювати в складі інших держав (СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Угорщини), які протистояли одна одній. Трагедія Другої світової в тому, що українці вбивали українців. Тому помилково вважати «нашими» лише ветеранів Червоної армії, адже в складі УПА воювали 500 тис. українців, Війська польського – 120 тис., армій Союзників – 250 тис., а у складі військ Осі – 120 тисяч.


Поясню на прикладі власної родини. Старший брат мого діда по материнській лінії був насильно призваний у лави румунської армії на початку 1939 р. За це, у липні 1940 р. родина була піддана репресіям радянською владою та розкуркулена. А середущий брат призваний до радянської армії. Коли румуни повернулися в Хотин у 1941 р., лише заступництво сусідів та «віддана служба на благо королівства» старшого брата врятували родину від повного знищення.


Проте коли у місті остаточно затвердилась радянська влада, весною 1944 р., то вцілів лише мій дідусь (старшого брата розстріляли, а середущого, як «нащадка зрадників» відправили на примусові роботи до шахт Донецька). І така історія у багатьох українських родин. Тому категорично помилково ділити учасників цієї війни на «наших» і «чужих».

Міф 3. «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!»


Головне пояснення адептів про те, чому коли весь цивілізований світ ушановує День примирення, а ми відзначаємо День Перемоги. При цьому слово «перемога» обов’язково йде з великої літери.


Звернемося до статистики. З боку Німеччини, за весь час війни на Східному фронті перебували 7 млн солдат, а з боку СРСР – 19,4 млн. Утрати Вермахту становили майже 6 млн військових, а Червоної армії, точно не встановлено, але за останніми даними – від 10 до 14 млн. Тобто нацисти та їхні союзники, воюючи в двічі меншою чисельністю, понесли вдвічі менші втрати.


До слова, втрати СРСР – найбільші серед усіх воюючих сторін, але вина в цьому виключно «Країни рад», оскільки Й. Сталін не визнавав діяльності Червоного Хреста та власних військовополонених.


Одразу після закінчення війни всі її статистичні дані були засекречені і на теренах РФ є такими й надалі. А оскільки у Червоній армії не носили іменних жетонів (з листопада 1942 р. вони були відмінені спеціальним наказом), встановити хто, де і за яких обставин загинув – справа не з легких. Усі вони були «гарматним м’ясом», яке було використане під час амбітних планів кремлівської верхівки, з числом загиблих не рахувалися. Адже чим більше «невідомих солдатів», тим солодша перемога у війні. І недарма псевдо «батько народів» заявляв: «Смерть однієї людини це горе, а смерть мільйонів – статистика». Тож скільки врешті – 10 чи 14 мільйонів – це питання сухої статистики, а не совісті керманичів Кремля. І лише в їхніх інтересах, щоб імена та факти того військового конфлікту були замінені «невідомими солдатами» та міфами про братерство і спільну «побєду».


До речі, свято «Велікой Побєди» – відносно молоде, його запровадили лише 1965 р., коли гонка озброєнь між СРСР та США набула свого розмаху і потрібно було вигадати черговий міф, аби згуртувати суспільство. З того часу «парад победобесся» став важливим церемоніалом – «праздніком со слєзамі на глазах», а з недавнього часу, черговим важелем Путіна в агресії супроти українців.


А в той час, коли в Європі та США муніципальна влада запровадила ряд суспільно-економічних заходів та благ для ветеранів війни, коли інваліди та самотні забезпечені власними лікарняними ліжками, отримують від 15 до 45% надбавки до пенсійних виплат з муніципального бюджету та інші соціальні гарантії, то чомусь ніхто з них не скаржиться на відсутність одного-єдиного дня у році, що їх мають зібрати під пекучим сонцем до глиби каміння. Тож різниця між європейським Днем примирення та радянським Днем Перемоги криється в різниці між вшануванням та показухою.


Цієї ж думки був Олександр Довженко, який бачив війну на власні очі: «Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги. Гримить майдан Червоний під тягарем іржавої надлюдської божественної слави. (…) Салюти. Горді плани. Міжнародний вплив. Свято Перемоги. А на полі, запрягшись у плуг, напруживши м’язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови, й корови їх тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов’язки неухильні (…). О світе лихий! Що тобі до них? (…) І будь проклятий всяк, хто п’є, жере, сміється, пишучи сьогодні про добробут. І будь проклята пафосна лож в устах його».

Денис Шевчук,

завідувач відділу краєзнавства Хотинської центральної бібліотеки.

12 views

Підпишіться на наші новини:

Редакція "Хотинські вісті"

вул. Незалежності, 44,
м. Хотин, Чернівецька обл., УКРАЇНА

+38 (03731) 2-17-63, 
+38 (03731) 2-17-65

hotvisti@gmail.com

  • White Facebook Icon
  • Белый Google+ Иконка

© 2015 "Хотинські вісті". Усі права захищені. Дизайн ІА "НОВОСЕЛИЧЧИНА"

Детальніше тут: https://www.hotvisti.com.ua/products/komanda-rukshina-u-trijtsi-lideriv-yunatskogo-chempionatu-obalsti-z-futbolu/