• Хотинські вісті

Спогад чорнобильця: "Ми змивали радіоактивний пил з будинків і дерев"


«Радіацію побачити, відчути не можливо. Тому й особливого страху не було. Щоправда, наче мороз скував усе тіло, коли в’їжджали у зону відчуження. Обсотане кількома рядами колючого дроту місто, жодної живої душі довкола. Так тихо-тихо… Навіть співу птахів не чути. Звичайно, ми розуміли, що навіть саме перебування там небезпечне, але мусили виконувати поставлені завдання».


Двадцятисемирічний Володимир Катеренчук улітку 1986-го тільки повернувся у рідні Клішківці зі збору врожаю у східних областях України, як одразу отримав повістку з військкомату. Строкову уже відслужив, то ж для чого викликають, не розумів. А наступного дня його разом із земляками уже доправляли на північ країни – туди, де кілька місяців тому вирвався на волю неконтрольований атом. Вони були змушені ступити до бою у неоголошеній війні із невидимим ворогом.


– Радіацію побачити, відчути не можливо. Тому й особливого страху не було, – пригадує Володимир Дмитрович. – Щоправда, наче мороз скував усе тіло, коли в’їжджали у зону відчуження. Обсотане кількома рядами колючого дроту місто, жодної живої душі довкола. Так тихо-тихо… Навіть співу птахів не чути. Звичайно, ми розуміли, що навіть саме перебування там небезпечне, але мусили виконувати поставлені завдання.


Посада і військове звання В. Д. Катеренчука – пожежник пожежної команди, старший водій-автомеханік, єфрейтор. Тож, прибувши на місце, уже наступного дня виїхали пожежною машиною до Прип’яті. Кожному ліквідатору видали військову форму, просякнуту рідким свинцем, поверх неї ще одягали загальновійськовий захисний комплект (ЗЗК), а також на обличчя респіратор (щодня новий). А от одяг замінювали лише раз на тиждень.


Ми змивали радіоактивний пил з будинків і дерев

– Нашим завданням було змивати радіоактивний пил з вулиць, дерев і будинків. Спочатку по пожежній драбині видиралися на дахи багатоповерхівок, очищували дах та усі балкони від будь-яких речей: усе скидали додолу. А потім розтягували пожежний рукав і змивали будинки. Ми працювали на вулиці Дружби народів, що за кілометр від реактора. Крім цього, знімали дерн – верхній шар грунту разом із рослинністю, вантажили на КрАЗи і вивозили на так звані могильники. Загалом там хоронили усе, що увібрало радіацію: навіть автомобілі, котрі аж «світилися» від неї.


Обідали ми у шкільній їдальні, а ввечері їхали на ночівлю за вісімдесят кілометрів від Прип’яті у село Нова Радча Житомирської області. Щоразу на виїзді із зони дозиметристи на пункті контролю перевіряли рівень забруднення на техніці і людях. Переглядали абсолютно все: від шкарпеток до волосся, адже на ньому накопичувалось найбільше радіації. Часто прилади зашкалювали, тож нас скеровували на пункт санітарної обробки: мили техніку, милися самі. Бувало, що завертали по кілька разів, доводилося добре помитися в похідній солдатській лазні, аж доки кількість радіонуклідів не зменшувалася до допустимої норми.


Після такої ретельної і тривалої очистки на місце ночівлі часто добиралися аж за північ. Поспіхом з’їдали вже вистиглу вечерю і падали зморені спати, щоб за кілька годин відновити сили для наступного дня. Бо ж вранці – знову до боротьби із невидимим ворогом. І так 25 днів без вихідних та відпочинку.


Чому болить серце і душа ліквідатора

А вдома на нього чекали дружина Людмила і маленький синочок Денис. Володимир Дмитрович щодня телефонував додому із переговорного пункту, заспокоював кохану, мовляв, усе гаразд, все спокійно... Але ж насправді, без перебільшення, він був на передовій.


Щоправда, зі слів ліквідатора, люди, які ціною власного здоров’я і життя долали наслідки катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції, майже забуті. Забуті державою, яка виплачує копійки (200 гривень компенсації на місяць виділяють на харчування для ліквідаторів 2 категорії) та частково компенсує вартість комунальних послуг. От тільки у пам’яті, навіть через 33 роки, досі зринають важкі спогади із металевим гірким присмаком, тривогою та болем.


Володимир Дмитрович ні на що не скаржиться, не звик нарікати на підірване здоров’я. От тільки зізнається: по-справжньому боліло серце, коли у 2014 році молодший син Михайло так само, як і колись батько, узяв участь у війні, але не з мирним атомом, а з північним агресором. Майже рік він воював на сході країни з видимим ворогом, колись братнім народом. А це, каже чоловік, як і радіація, ятрило душу постійними переживаннями за рідну дитину і досі вже п’ятий рік болить за всіх синів – захисників України.


15 views

Підпишіться на наші новини:

Редакція "Хотинські вісті"

вул. Незалежності, 44,
м. Хотин, Чернівецька обл., УКРАЇНА

+38 (03731) 2-17-63, 
+38 (03731) 2-17-65

hotvisti@gmail.com

  • White Facebook Icon
  • Белый Google+ Иконка

© 2015 "Хотинські вісті". Усі права захищені. Дизайн ІА "НОВОСЕЛИЧЧИНА"

Детальніше тут: https://www.hotvisti.com.ua/products/komanda-rukshina-u-trijtsi-lideriv-yunatskogo-chempionatu-obalsti-z-futbolu/