• Хотинські вісті

На порозі 100-річного ювілею ветеран добре пам‘ятає воєнні лихоліття




Тих, що боронили мирне небо над головами співвітчизників під час Другої світової війни, усе менше і менше… Їх – одиниці. Деякі сторінки життєвої біографії уже стерлися з їхньої пам’яті, дещо пригадують, як у тумані, але є те, про що вони можуть розповідати годинами і з деталями. Війна...


Тривожні дні, сповнені страху, болю, втрат, Онуфрію Пімоновичу Бойку із Клішківців закарбувалися у свідомості назавжди. І нині, на порозі свого сторічного ювілею через майже вісім десятків літ, він зі сльозами на очах згадує найболючіші моменти.


Народився Онуфрій Пімонович 6 червня 1921 року. Закінчив 4 класи румунської школи, отримав водійські права.


Його, 23-річного юнака, спочатку завербували на роботу в Оренбурзьку область, а звідти мобілізували у 1944 році у запасний полк. Йому довелося пройти шляхами війни через кілька європейських країн, дійшов до Німеччини… Через те, що умів керувати автомобілем, часто возив військових командувачів.


27 квітня 1945 року отримав поранення у чехословацькому місті Врабле.


– Я був «другим номером» за кулеметником, – пригадує ветеран. – Від осколків снаряду отримали поранення ми обоє. Моєму другу розірвало плече, а мені потрапило в руку. Я одразу прийшов до тями, почав піднімати побратима, який крізь біль просив передати коханій листа, що був у нього у внутрішній кишені гімнастерки…


Онуфрій Пімонович запевняв побратима, що він обов’язково передасть його сам, мусить жити…


На жаль, про те, як склалося його життя, нічого не знаю, продовжує ветеран. Наші шляхи після госпіталю розійшлися. Після оголошення Перемоги над Німеччиною мене переправили у військову частину в Іркутську, а звідти на завершальний етап Другої світової – уже з Японією.

До рідного порогу Онуфрій Бойко повернувся у 1946 році, нагороджений медалями «За перемогу над Німеччиною» та «За перемогу над Японією».


Зустрівши ту єдину і неповторну, з якою хотів би прожити все своє подальше життя, одружився у 1947-му. Разом з дружиною Калиною виховували троє діточок.


Спочатку працював грейдеристом у лісопункті, потім аж до виходу на заслужений відпочинок на цукровому заводі – і завжди з повною віддачею справі.



Нині серце ветерана рветься не лише від спогадів воєнних лихоліть, а й від найболючіших утрат – уже майже два десятки літ, як навіки попрощався з дружиною та сином.


Незважаючи на поважний вік, Онуфрій Пімонович самостійно ходить, щоправда з паличкою, трохи читає газети в окулярах, але дуже погано чує.

Інколи турбує підвищений артеріальний тиск, та донька Ганна, котра опікується стареньким батьком, має медичну освіту, тож завжди на сторожі його здоров’я.


До дідуся-ветерана часто навідуються п‘ятеро онуків, шестеро правнуків та праправнучок. Вони пишаються ним, хочуть бути схожими на нього у його мужності та самовідданій праці.


Шановний ветеране, прийміть і від колективу газети глибоку шану та повагу за ваш приклад вірності Батьківщині. Щиро бажаємо вам міцного здоров’я, благополуччя, підтримки близьких людей. Дай вам Бог ще багато світлих днів і щасливих років!


176 views0 comments