• Хотинські вісті

Надихає любов і велике бажання зробити життя синочків кращим

Продовжуємо рубрику «Особлива мама особливої дитини»

Тетяна Журик з Анадол – мама трьох синів: старший Назар, якого вона народила сама, Максим та Денис – прийомні, але для батьків вони – «народжені серцем». Ми вже розповідали історію, як сім’я Журиків мріяла про усиновлення, як узяли саме цих діток під крило опіки і з якими труднощами їм довелося справлятися. Нині ж, до Дня матері, ми розповімо цю історію по-новому – очима мами дітей з особливими потребами і серйозними проблемами зі здоров’ям.


Тетяна Журик розказала кореспондентці «Хотинських вістей» про нелегке рішення усиновити особливих дітей.

– Було страшно брати саме цих хлопчиків, адже у них вада серця – каже Тетяна. – То важке рішення, але приймали його усією сім’єю. Тому «страх» поділили між собою. Я розуміла всю відповідальність, бо у обох синів ще й супутні захворювання зору, особливості розвитку. Таких дітей не дуже хочуть брати в сім’ю. Але якщо не ми, то хто? Мені було легше через те, що відчувала надзвичайну підтримку чоловіка та старшого сина.

Ставилися до появи

цих хлопчиків, як до народження дітей


– Хіба відмовляються люблячі батьки від дитини, якщо вона має якусь ваду? У нашу сім’ю «народжувалися» діти, і ми приймали їх такими, які вони були, – каже Тетяна. – Труднощів є чимало. Іноді я справляюся, а іноді – ні. Але ми намагаємося їх вирішувати разом.

На долю прийомної мами випало чимало випробувань. Та вона з гідністю їх долала, бо знала, на що йде, коли обрала хлопчиків із серйозними проблемами зі здоров’ям.


У старшого прийомного сина Максима складний діагноз – повна ятрогенна АВ-блокада серця. Ще 9 років тому йому імплантували у груди апарат – штучний водій ритму серця, або як його називають – кардіостимулятор.


А у Дениса, який на кілька років молодший, стан ще важчий. Його серце «латали» у Національному інституті ім. М. Амосова. Є й інші проблеми зі здоров’ям.

Одне з перших важких випробувань, яке довелося пережити Тетяні з чоловіком – провести 40 днів в обласній дитячій лікарні з Максимом, який захворів на правобічну пневмонію. У правій легені зібралася рідина, і сину робили хірургічне втручання – торакальний дренаж.


– Де черпаєте енергію та сили?

– Джерело моєї сили – Бог, у якого дуже часто прошу поради, щоб мудро вчинити, або вирішити якесь питання, – пояснює жінка. – Надихає любов до Бога і велике бажання зробити життя дітей кращим. А ще, спілкування з такими сім’ями, як наша, які долають схожі життєві обставини. Саме це відкриває нам цілий колодязь практичних порад та мудрості, які можна застосувати щодня.


– Як хлопчики спілкуються з іншими дітками, як ви їх навчаєте цьому?

– Хлопці дуже комунікабельні. З цим проблем немає взагалі. Вони легко знайомляться, заводять друзів, готові ділитися з іншими дітками своїми іграшками, велосипедом чи навіть їжею.


Увага і турбота –

це потреба кожної дитини

Особливі діти потребують ще більше уваги та любові. Тетяна ділиться, що піклується про кожного сина за його потребою.


– Прагну також навчити хлопчиків практичних навичок, зокрема догляду за собою, – пояснює вона. – Сини самі дбають про особисту гігієну, самостійно виконують домашні завдання. А якщо щось не виходить у них, тоді чоловік або я їм допомагаємо.

Старший, Назар, відноситься до цього з розумінням.

– Щоправда, інколи він не може до кінця збагнути серйозність потреб братів, – зазначає мама. – Наприклад, може довго грати у футбол, а Максим і Денис не можуть витримувати таке навантаження, їм потрібно більше часу для відпочинку...


Незважаючи на діагноз – навіть підкорили Говерлу

– Ми маємо багато спільних інтересів. Разом граємо у настільні ігри, дивимося гарні сімейні фільми, – каже Тетяна. – Любимо їздити в гори. Усією сім’єю, незважаючи на діагноз хлопців, уже навіть підкорили гору Говерлу. Також обожнюємо кататися на велосипедах.


* * *

«Хотинські вісті» також писали, що Максиму був украй необхідний новий кардіостимулятор, який сім’я не могла отримати протягом року. На щастя, цьогоріч вже отримали новенький штучний водій ритму серця.


– Але лікар відклав оперативне втручання у зв’язку з деякими покращеннями у роботі серця Максима, – розповіла Тетяна. – Зараз, у квітні 2021-го, потрібно було їхати на плановий огляд до лікаря в інститут ім. М. Амосова. Але у зв’язку з погіршенням епідеміологічної ситуації, зокрема у Києві, його відтермінували.


Наостанок жінка висловила подяку: «Від нашої сім’ї хочемо подякувати всім, хто нам допомагає долати труднощі, важкі обставини та щоденні виклики. Особливо спеціалістам Хотинського інклюзивно-ресурсного центру, за поради та допомогу у навчанні дітей».


Жодного разу не пошкодувала про усиновлення двох дітей

Людмила Ноцька із Хотина – не просто мама, вона – особлива, адже завдяки її любові, гуманності і милосердю двоє дітей знайшли щасливу родину і сімейний затишок. До того ж ця жінка стала опікуном для малюків із серйозними діагнозами, не побоявшись труднощів у їхньому лікуванні та вихованні.


Як змінилося її життя після того, як у ньому з’явилися особливі діти, які турботи додалися та від чого довелося відмовитися, жінка розповіла у відвертій розмові із журналісткою «Хотинських вістей».


– Чому вирішили стати матір‘ю для дітей з інтернату? Чи не злякали вас діагнози малюків?

– Ще коли була зовсім маленькою, я вже якось по-дорослому відчувала, що дітки, котрі ростуть без материнської любові, – найнещасніші. Інстинктивно хотілося поділитися із сирітками теплом, що отримувала від рідної неньки.


Мене виховував вітчим, тож я також була для нього прийомною, але завжди відчувала його щиру батьківську любов. На жаль, коли мені виповнилося 15 років, він загинув. Ми жили недалеко від інтернату, часто до нас прибігав гратися хлопчик Васька з голубими очима. Ще тоді запитувала маму, чому ми не можемо взяти його в нашу сім’ю?


Подорослішавши, вийшла заміж, народила донечку і синочка. На жаль, сімейне життя не склалося, з чоловіком розлучилася. Проте зрозуміла, що в моєму серці, є досить місця для дітей, і не лише своїх.


Усе частіше в голові виринала думка про усиновлення. То зворушливий сюжет по телевізору покажуть про покинуту дитину, то на статтю де-небудь натраплю про дитячий будинок. А вирішальною і відправною точкою у моїх переконаннях стала зустріч у церкві «Серце для сиріт» з матерями, котрі закликали не боятися брати на усиновлення діточок. Словом, після цього твердо вирішила, що своїм теплом обов’язково зігрію покинуте маля.


Після довгих восьми місяців морально виснажливого очікування в Чернівцях у дитбудинку показали дівчинку Марійку з великими карими очима, довгими віями і ямкою на щоці. Розповіла дітям, і невдовзі в нашому домі з’явилась маленька трирічна донечка з гіперактивним розладом поведінки і судомним синдромом в анамнезі. А ще через п’ять років усиновила п’ятирічного хлопчика Стаса. За час перебування в інтернаті його ніхто не взяв на виховання, у нього діагностували затримку розвитку. А я була впевнена – він також моя доля. І не помилилася.

– Виховувати і піклуватися про особливих дітей у рази складніше... Як цьому навчилися? Де черпаєте сили?

– Так, можливо, спочатку нам було не з медом. Машенька часто починала кричати, тупати ногами, особливо на людях. Це по-різному сприймали, переважно дивились і засуджували мене, мовляв, неправильно виховую. Відійшли від спілкування деякі друзі, родина. Їм, начебто, хотілося тиші. Але з’явилися ті, які підтримують молитвою, розрадою. Особливу підтримку маю від сина Марка. Він – найперший мій порадник. Читала літературу про виховання дітей, спілкувалася з друзями, зверталася до лікарів.


Іноді здавалось, що не витримаю, здавали нерви. У молитві просила Господа про сили і допомогу. Невдовзі «зняли» один діагноз, скоригували поведінку. З Машою читали книжки і співали. Зрозуміла, що роблячи її щасливою, стала сама щасливою.


Із появою у сім’ї Стаса знову почалася «війна і мир». Діти – однолітки, постійно сперечалися за чергу побути зі мною або за іграшку. Доводилося багато говорити, співали разом пісні. Зараз вони – четвертокласники, з навчанням допомагають учителі, а також фахівці Хотинського інклюзивно-ресурсного центру. Діти відвідують недільну школу. Стас тягнеться до сильних і намагається бути таким же. Від нього йдуть такі припливи доброти, симпатії, безумовної синівської любові.


Намагаюся щоразу відповісти взаємністю – погладити по голівці, сказати добре слово, посміхнутися, похвалити, обійняти за плечі. Він досить розсудливий, мудрий хлопчик, часто каже: «Пробач, мамо, я себе неправильно поводив», а найбільше серце тане від його «Мамочко, так тебе люблю!». Саме такі маленькі перемоги додають сили і натхнення.


– Чи бувають моменти, коли опускаються руки?

– Звичайно, та у період, коли було особливо важко, життя познайомило з віруючими людьми. Від тих знайомств, наповнених духовністю і мудрістю, народилася віра, що оберігала та зігрівала, вказувала, куди йти, і освітлювала шлях, коли було темно.


Відколи у нашій сім’ї живуть усиновлені діти, я жодного разу не пожалкувала про свій вибір. Бо це і є звичайне життя, сповнене турбот, проблем, радощів і любові.


– Від чого найбільше треба оберігати дітей? Чого навчити, аби змогли гідно прожити?

– Від людської злості. Нині у світі чомусь так багато ненависті один до одного, особливо до тих, хто не може за себе постояти. Небезпеку вбачаю навіть у сучасних мультфільмах, що навчають дітей жорстокості, гаджетах, що відволікають у віртуальний світ, відбиваючи бажання творити в реальному житті.


Намагаюся навчити їх будь-якої праці по господарству, на городі. Читаємо біблійні оповідання, разом роздумуємо над вчинками героїв, уявляємо, як би вчинили в тій чи іншій ситуації. Пояснюю, що треба допомагати друзям та знайомим, любити і прощати. Головне, щоб діти вірили в Бога, жили за його заповідями.


– Яке досягнення у своєму житті вважаєте найбільшим і найважливішим?

– Не вважаю усиновлення героїзмом, а впевнена – це обов‘язок кожного – врятувати дитину від приреченості жити в інтернаті. Є такі слова з пісні: «Починай жити для інших і скоро зрозумієш, що комусь стало тепліше від того, що ти живеш». Це і є моїм досягненням: я дарую частинку свого серця дітям, а вони зігрівають мене своєю «особливою» любов‘ю, що окриляє, надихає, наповнює сенсом життя.

178 views0 comments