• Хотинські вісті

Спогади краян: до Дня пам’яті жертв голодоморів



Трагічні сторінки нашої історії... Вони донині хвилюють нас, ранять серця, вкотре нагадують про пережите дідами, прадідами.

Котяться гарячі сльози за тими, хто помирав, марячи пшеничним колоском, хто пух з голоду, не розуміючи: за що?


Голод 1946–1947 рр. став справжньою трагедією для населення Хотинщини. Посуха навесні і влітку 46-го охопила Сокирянський, Кельменецький, Новоселицький і Хотинський райони. Урожай видався дуже поганим. Населення сіл не очікувало, що його залишать напризволяще, тому влітку–восени того року ще відбувалися весілля. Народ надіявся на те, що країна, за яку він проливав свою кров на фронтах Другої світової війни, зробить усе, щоб не допустити нових смертей. Та влада видала розпорядження збільшити здачу хліба державі. З колгоспів вивозили все зерно, навіть посівне. Збирали не лише колгоспне, але й те, що знаходили по хатах у людей.


У більшості селянських господарств вилучали усі запаси зерна, не залишали навіть останніх харчів. Тих, хто не здавав його (бо не мав), відправляли до Сибіру.

Гортаючи сторінки літопису села Клішківці, автором якого є покійний учитель-краєзнавець Дмитро Сергійович Карвацький, знаходимо спогади старожилів – очевидців тих лихоліть. Ось кілька з них.


Зрадники були й серед рідних

Андрій та Мотрина Дьордійчуки виховували 4 дочок. Навіть не зважаючи на те, що чоловік повернувся з війни інвалідом, представники місцевої влади прийшли і на його подвір’я і зібрали з хати увесь хліб. Рідний вуйко Андрія виявився зрадником і виказав, де і що було сховано. Все забрали, нічого не залишили.


У господарстві була недійна тільна корова. Прийшла «черга» і до неї. Та коли виводили із сараю, Андрій не витримав, упав на землю, схопився руками за ногу худобини і несамовито кричав, що аж жили на шиї напружувалися: «Не віддам! Хоч убийте!». Його гамселили ногами, аби відчепився, та чоловік не здавався. На захист господаря кинувся собака, покусавши «незваних кривдників» за ноги.


Але згодом корову змушені були таки продати, тому що не вистачало хліба. Інший рідний вуйко узяв виручені за неї гроші і пообіцяв привезти 400 кг хліба.

Три місяці не було ні хліба, ні грошей. Усе, що мали – поз’їдали. І голова сім’ї поїхав до вуйка, який дав йому не 400, як обіцяв, а лише 40 кг зерна, а гроші не повернув.


Від голодної смерті врятував син


З уст удови Докії Галичанської зринала щира молитва: «Господи, не допусти до найгіршого! Врятуй моїх дітей від голодної смерті!». Бідкаючись, жінка щодня ходила на поле, переглядала вже стоптану стежками землю, щоб бодай зернину знайти на обід. Та, розчарована, поверталася додому. Із болем дивилася на худенькі тіла сина і донечки. Дванадцятирічний Петро по-дорослому обійняв матір і попросив благословення в дорогу.


Хлопчик вирішив поїхати в Станіславську область, заробити трохи харчів. Докія купила синові жменю макуху, перехрестила і відпустила невідомо куди. Вчепившись за вантажну машину, Петро доїхав до Чернівців, а звідти добрався до села Гошів і там попросився на роботу до місцевого попа. Заробивши 5 кг квасолі та 10 кг картоплі, хлопець вирішує привезти цю платню додому. Прийшовши на станцію стомлений, він іде в літній парк, щоб трішки відпочити. Та, прокинувшись вранці, зрозумів, що все, що в нього було, вкрали. Петро знову повертається на роботу і, отримавши новий заробіток, подався додому.


Як приїхав – побачив пекло... За 10 км від станції Снятин знаходився шкіряний завод. Біля нього була велика яма, в яку складали відходи житнього грису. Люди, довідавшись про неї, пішли туди. Кожен старався набрати чимпобільше, не знаючи, що він отруєний. Коли хтось їв ці залишки, то через деякий час помирав. Петро згадує, що від цієї отрути загинули багато земляків. А він, набравши картопляної шкаралупи та жолудів, приїхав додому. Завдяки сміливому хлопцю їхня сім’я вижила.


Сироту жаліли добрі люди

У 42-річного Миколи і 40-річної Мотрини Ротарів було троє дітей: Прокіп, Іван і Катерина. Малі плакали на печі, просили їсти, а в батька від жури сивіло волосся. Запаси хліба й сухарів швидко скінчилися.

Мотрина, ридаючи, замішувала у мисці бридкий на смак і гидотний на запах жом із грисом, пекла з тої суміші млинці. Коли вже й жом закінчився, батько зі своїм старшим сином пішли шукати десь харчів, але так обоє і не повернулися додому. Незадовго після цього від розпачу і виснаження померла матір. Діти власноруч похоронили її на городі.

Залишившись без батьків, дуже мучилися, від голоду в них пухли животи. Тоді Іван вирішив піти з дому в надії щось привезти, але, як і батько зі старшим братом, пропав безвісти. Найменшу сироту Ротарів Катрю жаліли добрі люди і трохи підгодовували. Так їй єдиній з сім’ї вдалося пережити голод...


Із трагічних сторінок літопису бачимо, що радянська тоталітарна система руйнувала все на своєму шляху лише заради однієї мети – упокорення селянства та входження його до колгоспів. Зламавши опір селян, тодішня влада знищила найкращі трудові сили та найбільш працьовитих людей.

У пам’ять про виморених голодною смертю наших пращурів запалімо свічки на підвіконнях, згадаймо хвилиною мовчання невинно замордованих жертв Голодомору та помолимося за їхні вистраждані душі.

Людмила Бучача, історик, с. Ширівці.

24 views

Підпишіться на наші новини:

Редакція "Хотинські вісті"

вул. Незалежності, 44,
м. Хотин, Чернівецька обл., УКРАЇНА

+38 (03731) 2-17-63, 
+38 (03731) 2-17-65

hotvisti@gmail.com

  • White Facebook Icon
  • Белый Google+ Иконка

© 2015 "Хотинські вісті". Усі права захищені. Дизайн ІА "НОВОСЕЛИЧЧИНА"

Детальніше тут: https://www.hotvisti.com.ua/products/komanda-rukshina-u-trijtsi-lideriv-yunatskogo-chempionatu-obalsti-z-futbolu/