• Хотинські вісті

«Вірю в тата і кожного українського солдата»

Дякуємо усім, хто тримає мирне небо над Україною! Продовжуємо серію розповідей дітей про їхніх татусів-Героїв, котрі стали на захист рідної землі та знають високу ціну миру і свободи.

Альона Білецька, учениця 11 класу Хотинської ЗОШ №5, із с. Атаки розповіла про свого найважливішого захисника:


«9 лютого 2015 року моєму батькові, Сергієві Білецькому, прийшло запрошення у військкомат, і вже через тиждень 16 лютого він поїхав у Рівне на навчання. Перший місяць без тата був важким, адже ми залишилися втрьох: я, мама та п’ятимісячна сестричка. Нам його дуже не вистачало, проте він телефонував і заспокоював, пояснював, що нічого поганого не станеться, адже ще перебуває на навчанні.


Ми з мамою вирішили зробити сюрприз та поїхали до батька. На півдорозі зателефонували, але татові слова почули на фоні пострілів, розмова перервалася. А вже потім, за кілька годин передзвонив і пояснив, що він у зоні АТО, служить у 14 механізованій бригаді».

Дівчина зізналася, що наступні чотири місяці стали ще важчими, адже знала, що тато в небезпеці.


– Перша його відпустка випала у листопаді, через 9 місяців служби. Це було справжнє свято, – ділиться Альона. – Але через два тижні знову з ним прощалися і не знали, як не показувати своїх переживань. Наступного разу побачилися лише через півроку. Саме ці 1 рік та 3 місяці навчили нас цінувати те, що ми всі живі і разом.

Також дівчина каже: щодня переглядає із сім’єю стрічку новин із зони Операції об‘єднаних сил.


– Ми завжди душею з тими, хто виборює наш мир. Адже знаємо, що означає чекати рідну людину з війни. Я – донька бійця антитерористичної операції. І вірю в тата і у кожного українського солдата, вірю в мир, вірю в українців і наше щасливе майбутнє! – переконана Альона Білецька.

«Непереборне бажання відстоювати незалежність покликало мого батька»


Старша донька Михайла Яцюка Дар’я, яка закінчила цього року Хотинську ЗОШ №5, розповіла, що її батько у горнилі війни опинився з перших її днів – це був квітень 2014 року. Тоді мало хто думав, що війна затягнеться так надовго.


– Про важкий бій за телевежу з терористами під керівництвом бандита Гіві, який відбувся 3 травня 2014 року, написала тоді місцева проукраїнська газета. Час від часу перечитуємо цю статтю, і волосся стає дибки, адже бій відбувався у тилу ворога, – пояснює дівчина. – Як розповідав мені тато, їм довелось відступати і підірвати вежу, щоб вона не стала рупором російської пропаганди. Бійці відірвались від переслідування, але заблукали (ні GPS-навігатора, ні карт району тоді в них ще не було).


На допомогу прийшов тутешній житель, активіст Майдану, котрий не побоявся провести колону в сторону краматорського аеродрому. Потім з’ясувалось, що не обійшлося без Божої допомоги: якби бійці не заблукали, обов’язково потрапили б в заздалегідь підготовлену терористами Гіркіна засідку... А далі у тата був бій під Семенівкою (околиця Слов’янська), короткі відпустки додому, зустрічі з нами… Цього ми найбільше і з нетерпінням чекали, – каже вона.


Михайло Яцюк у 2015 році служив у місті Краматорськ, де місцевих жителів уранці будили гучним виконанням гімну України, що доносився з потужних колонок. Таким чином піднімали патріотичний дух місцевого населення. Брав участь у боях за звільнення Слов’янська і Лисичанська. У 2016 році – місто Курахове, Красногорівка, Авдіївка...


У пам’яті молодшої доньки Катрусі виринає спогад, як вона боялася групи військових, що заїхали разом з татом «по дорозі на війну». Усі в формі, з амуніцією. І вона маленька визирає з-за рогу хати...


«Війна. Діти бояться війни.. Дорослі теж, мабуть... 17 лютого 2016 року мого батька нагородили відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції». Ми із сестрою пишаємося татом, він – наш захисник!», – говорить Дар’я Яцюк.

«Якщо не піду, то як буду дивитися дітям в очі?»


Валентина Бобик, учениця 9 класу

Клішковецького ОЗО ім. Л. Каденюка розповідає:

– Мій батько Олександр Петрович Бобик не задумувався над тим, йти чи не йти у зону бойових дій. Як тільки принесли повістку у квітні 2014 року, відразу став збиратися. Я пам’ятаю його слова, звернені до мами: «Якщо не піду, то як буду в майбутньому дітям в очі дивитися?». І пішов… І життя моє раптом змінилося…


Довгі дні, тижні, місяці чекання. Тривожні ночі, здригання від телефонних дзвінків, мамині сльози (плакала крадькома, щоб я не бачила), залежність від теленовин (а що ж там, на сході?). Нарешті це все позаду – і тато вдома.


Він розповідає про війну неохоче. Йому важко згадувати пережите, хоча й намагається відпустити минуле, аби не руйнувало його із середини. Я вдивляюся в його серйозне обличчя, бачу тривожні очі і зупиняю свій погляд на перших срібних волосинах. Розумію: довелося пережити чимало.


Татусь каже, що недаремно наша армія стоїть там, на сході, недаремно жертвують воїни своїм життям. Адже ми – єдиний народ, і в нас одна держава – Україна.

Якою я бачу її в майбутньому? Вільною, мирною і такою ж красивою як сьогодні. Важкі часи обов’язково закінчаться. Зараз ми платимо високу ціну за нашу незалежність. З кожною кулею, яка зупинила чиєсь серце, кожною сльозинкою, кожною гримасою болю та страждань моя нація стає мужнішою та сильнішою.


Ця страшна війна відійде у минуле. А залишаться золоті пшеничні поля, блакитне небо і усвідомлення себе справжнім українцем, – вірить Валентина.

«Хочеться, щоб свято відзначали у мирі!»


Ольга Рябой, учениця 5 класу Шиловецької ЗОШ розповідає:

– Мій тато – Вадим Васильович Рябой – одним із перших пішов захищати нашу державу від агресора. Його покликав службовий обов’язок: він працював у міліції, а нині інспектор-черговий поліції. Скільки йому довелося пережити страху, болю та лиха, там, на сході нашої країни! У місті з гарною назвою Щастя він дивився смерті в очі, бачив і відчував усі страхіття, які несе із собою війна. Та татова сила волі, думка про свою родину, про найрідніших людей, жага до життя допомагали йому.


Хоч я була ще маленька, та добре розуміла смисл слова «війна». Не раз вночі крадькома витирала сльози, думаючи про свого тата. Щохвилини просила у Бога, щоб він повернувся додому живим та неушкодженим.


Яким великим щастям було для мене чути по телефону рідний татів голос! Вірила і знала, що мій тато обов’язково повернеться, міцно обійме мене і маму. Я вірю в мирне майбутнє нашої України. І знаю, допоки є такі мужні люди, як мій тато, то нашу землю буде кому боронити від ворога.


Ми, діти України, щиро у своїх молитвах просимо миру нашій землі, здоров’я усім родинам. Нехай повернуться живими усі сини, чоловіки, татусі, брати. Боже, зупини кровопролиття! Знову настав серпень, а з ним – й день народження нашої держави! Так хочеться, щоб це свято ми відзначали у мирі в єдиній, неповторній, вільній Батьківщині!

Слава Україні! Слава її Героям!




33 views

Підпишіться на наші новини:

Редакція "Хотинські вісті"

вул. Незалежності, 44,
м. Хотин, Чернівецька обл., УКРАЇНА

+38 (03731) 2-17-63, 
+38 (03731) 2-17-65

hotvisti@gmail.com

  • White Facebook Icon
  • Белый Google+ Иконка

© 2015 "Хотинські вісті". Усі права захищені. Дизайн ІА "НОВОСЕЛИЧЧИНА"

Детальніше тут: https://www.hotvisti.com.ua/products/komanda-rukshina-u-trijtsi-lideriv-yunatskogo-chempionatu-obalsti-z-futbolu/