Передчасно згасла зірка поетеси Валентини Пєшехонової

Передчасно згасла зірка поетеси Валентини Пєшехонової
жалю.
Нехай несе кудись його, мов птаха.
Моє життя. Таке воно, невдаха.
За віщо ж я його тоді люблю?
Сумна звістка облетіла Хотин – померла поетеса Валентина Пєшехонова. Сонце її життя закотилося за обрій, небо вбралося в журбу за цією лагідною, щирою, виняткового таланту жінкою. Та світла не стало менше: промінці її доброго серця – в кожному, з ким спілкувалася і кого любила Валентина Леонтіївна, кому дарувала римовані рядки, народжені у її душі.
В. Л. Пєшехонова народилася 2 жовтня 1959 року в Хотині. Закінчила середню школу №5, філологічний факультет ЧДУ.
Перші поетичні спроби Валентини Пєшехонової з’явилися на сторінках районної газети ще тоді, коли вона була школяркою, і знайшли чимало прихильників серед читачів.
– Поезія, на мій погляд, очищує душу, пробуджує в ній щось світле, – розповідала вона вже в зрілому віці в інтерв’ю «Хотинським вістям». – Здається, після дотику до душі поетичного слова, обов’язково захочеться зробити що-небудь добре у цьому світі. І тоді у ньому, хай на перший погляд непомітно, дещо зміниться на краще.
І вона робила світ кращим своїми віршами – хвилюючими, відкритими, сповненими віри в добро і красу, любові до життя, природи, людей, рідного міста.
Її поезії увійшли до трьох книг, окремі друкувалися в збірках з іншими авторами, періодичних виданнях, та є багато таких, які, на жаль, залишилися невиданими, адже ця справа у наш час вельми затратна.
Тривалий час В. Л. Пєшехонова працювала в районній бібліотеці. Любила свою роботу. Серцем уболівала за неї, не допускала байдужості, сірості, шаблонності. Її хист володіти словом, мов вправний художник пензлем, знайшов застосування і тут: як ведуча різноманітних заходів, Валентина Леонтіївна вміла привернути увагу аудиторії, зацікавити темою. І на сторінках «Хотинських вістей» нерідко з’являлися публікації з-під її пера.
На долю цієї вразливої і водночас сильної жінки випало немало тривог, журби та невдач. Проте вона стійко  зносила їх. А найбільшим щастям, втіхою і гордістю були для Валентини Леонтіївни її донечки і внучки. 
Моє життя – незграбне пташеня. 
Негода знов йому ламає крила.
І хоч летіти вже йому несила,
Воно кудись несеться навмання…
Життя поетеси у ніч на 28 березня обірвала важка виснажлива хвороба.
Під час похоронної процесії небо над оспіваним нею рідним Хотином сумувало і плакало – місто прощалося зі своєю співочою птахою…
Колектив редакції висловлює глибокі співчуття у цьому безмірному горі родині покійної.
Життя на вітер кину без жалю.
Нехай несе кудись його, мов птаха.
Моє життя. Таке воно, невдаха.
За віщо ж я його тоді люблю?
 
Сумна звістка облетіла Хотин – померла поетеса Валентина Пєшехонова. Сонце її життя закотилося за обрій, небо вбралося в журбу за цією лагідною, щирою, виняткового таланту жінкою. Та світла не стало менше: промінці її доброго серця – в кожному, з ким спілкувалася і кого любила Валентина Леонтіївна, кому дарувала римовані рядки, народжені у її душі.
 
В. Л. Пєшехонова народилася 2 жовтня 1959 року в Хотині. Закінчила середню школу №5, філологічний факультет ЧДУ.
Перші поетичні спроби Валентини Пєшехонової з’явилися на сторінках районної газети ще тоді, коли вона була школяркою, і знайшли чимало прихильників серед читачів.
– Поезія, на мій погляд, очищує душу, пробуджує в ній щось світле, – розповідала вона вже в зрілому віці в інтерв’ю «Хотинським вістям». – Здається, після дотику до душі поетичного слова, обов’язково захочеться зробити що-небудь добре у цьому світі. І тоді у ньому, хай на перший погляд непомітно, дещо зміниться на краще.
І вона робила світ кращим своїми віршами – хвилюючими, відкритими, сповненими віри в добро і красу, любові до життя, природи, людей, рідного міста.
Її поезії увійшли до трьох книг, окремі друкувалися в збірках з іншими авторами, періодичних виданнях, та є багато таких, які, на жаль, залишилися невиданими, адже ця справа у наш час вельми затратна.
 
Тривалий час В. Л. Пєшехонова працювала в районній бібліотеці. Любила свою роботу. Серцем уболівала за неї, не допускала байдужості, сірості, шаблонності. Її хист володіти словом, мов вправний художник пензлем, знайшов застосування і тут: як ведуча різноманітних заходів, Валентина Леонтіївна вміла привернути увагу аудиторії, зацікавити темою. І на сторінках «Хотинських вістей» нерідко з’являлися публікації з-під її пера.
 
На долю цієї вразливої і водночас сильної жінки випало немало тривог, журби та невдач. Проте вона стійко  зносила їх. А найбільшим щастям, втіхою і гордістю були для Валентини Леонтіївни її донечки і внучки. 
 
Моє життя – незграбне пташеня. 
Негода знов йому ламає крила.
І хоч летіти вже йому несила,
Воно кудись несеться навмання…
 
Життя поетеси у ніч на 28 березня обірвала важка виснажлива хвороба.
 
Під час похоронної процесії небо над оспіваним нею рідним Хотином сумувало і плакало – місто прощалося зі своєю співочою птахою…
 
Колектив редакції висловлює глибокі співчуття у цьому безмірному горі родині покійної.