Мужній вибір справжніх патріотів: у родині з Грозинців одразу троє чоловіків стали на захист України

Надії Григорівні та Олексію Михайловичу Хамкевичам із Грозинців вистачає переживань, в їхніх очах – постійна тривога, на устах – молитва за двох синів та зятя, котрі зголосилися рятувати країну від ворожих зазіхань сепаратистів. Кремезні, мужні юнаки не могли стояти осторонь кривавих подій у державі.

Старший син – 29-річний Михайло спочатку пройшов навчання у прикордонному загоні у Кельменцях, потім у кінологічному центрі у Львові, а вже звідти разом з мобілізованими у третій хвилі потрапив у зону АТО.
Він – на відмінному рахунку командирів, користується повагою однополчан. Бо ж до цього мав навики військової служби, адже чотири роки служив у внутрішніх військах МВС у Києві. Пройшовши кілька тижнів соціально-психологічної та медичної реабілітації в Одесі, Хамкевич старший знову став у стрій зі своїми бойовими побратимами. Уже під час антитерористичної операції брав участь у міжнародних військових навчаннях у Боснії і Герцеговині. А нещодавно повернувся із Литви, де став учасником військового параду разом з 25-ма військовослужбовцями з України.
Про те, який Михайло боєць, красномовно свідчать відзнаки «Командиру 80-ої окремої десантно-штурмової бригади» і нагрудний знак «Десант».
– Першим серйозним випробуванням для мене стало десантування з вертольота на висоті 800 метрів, – розповідає сержант Хамкевич. – Відчуття, коли робиш крок за рампу, не порівняти, мабуть, ні з чим. Проте це було не страшно у порівнянні з бойовим стрибком: з літака АН-26 з висоти 400 м у бойовому спорядженні. Від хвилювань перехоплює подих, але мусиш швидко опановувати себе у такий відповідальний момент.
Серце мимоволі гупає частіше, коли слухаєш розповіді учасників бойових дій. Багато чого навіть уявити не можеш, дещо не зрозуміти тут, у мирній обстановці. А стриманий, небагатослівний хлопець, як справжній військовий, котрий пізнав ціну життя, зайвого і не скаже. Запевняє, що виборюватиме мир для маленької 5-річної донечки Олі, котра хоч і не поряд, але завжди у його серці.

Слідом за Михайлом подалися на контрактну службу його менший брат – 27-річний Василь і чоловік сестри – 31-річний Михайло Максимчук. Вони теж спочатку проходили навчання у Львові, а звідти – у зону АТО.

Ці троє десантників загартовані боями за Волноваху, Чермалик, Степанівку, Павлополь, Первомайськ, Станицю Луганську. Пройшли чимало «гарячих», а часом і пекельних, точок у Луганській та Донецькій областях.
Три тижні тому Михайло Максимчук звільнився і повернувся до рідних. Його з нетерпінням чекали батьки, дружина, а найбільше зрадів поверненню любого татуся маленький синочок Артемчик.
– Старший син і зять, слава Богу, уже вдома. Хвилюємося ще за меншого – Василя, бо він нині на передовій в Авдіївці. Мрію, щоб якомога скоріше закінчилася війна і ми були разом, – з тривогою і надією говорить матір захисників Надія Григорівна.

* * *

«Вони б’ються за те, чому немає ціни в усьому світі – за Батьківщину!», – ці слова Олександра Довженка якнайкраще характеризують героїв, які нині, не шкодуючи себе, захищають державу від російської навали. У наш час бути солдатом своєї країни – це вже подвиг. Холодні окопи, майже щодня потужні обстріли, втрати товаришів… Це війна. Саме на їхніх плечах весь її тягар.
У кожного з цих хлопців: Михайла й Василя Хамкевичів та Михайла Максимчука своя життєва історія, а нині – одне спільне завдання: відстояти Україну. Це їхній свідомий вибір. Сміливий, мужній вибір справжніх патріотів, за який їм – низький уклін.