Кіборги з Хотинщини Юрій Кушнір та Олександр Боднарюк

Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні. Захисники летовища мужньо відбивали нескінченні атаки ворога, хоч він мав вагому перевагу і в чисельності, і в озброєнні. Там народилася легенда про «кіборгів». І так почали називати українських бійців саме терористи.

«Я не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо. Спробували штурмувати – нам таких «вломили», – ми відійшли… Я не знаю, хто там сидить, але це не люди – це «кіборги»», – так описав українських військових на початку вересня 2014-го один із прибічників так званої «Новоросії».

У січні - річниця з часу найкровопролитнішої битви за донецький аеропорт. За нетривалий період новітні споруди летовища, яке за 7 мільярдів гривень реконструювали до Євро-2012 з футболу в Україні, від зливи снарядів перетворилися у суцільні руїни.

Серед захисників аеропорту були й військовослужбовці Юрій Кушнір із Каплівки та Олександр Боднарюк з Анадол, які загинули смертю героїв 18 та 20 січня.

«З ЮРІЄМ ПОБУВАЛИ У ПЕКЛІ»

 

Про бойового побратима Юрія Кушніра розповідає Володимир Назарчук з міста Кузнецовськ Рівненської області. Служив з літа 2014-го і до літа 2015 року старшиною роти 80-ої аеромобільної бригади. Добре знав Юрія Кушніра, який воював у цьому ж підрозділі.

– Ми з боєм зайшли у донецький аеропорт, від якого залишилися лише уламки будівельних конструкцій. Підручні матеріали – лід, сміття, пісок засипали у мішки, із яких зводили барикади, – розповідає Володимир Назарчук. – Нас було 19 добровольців із 9-ої роти котрі прийшли на допомогу 7-й роті. Юра був зі мною на позиції «Ромео» – таку назву їй дали попередники, яких вивели за ротацією. Мало сказати, що там точилися жорстокі і кровопролитні бої – то вогняне смертельне пекло. Особливо важко довелося 15 і 16 січня, коли дві доби тривав безперервний бій. Тоді журналісти назвали донецький аеропорт Сталінградом XXI століття.

Юра добре володів зброєю, яку йому довірили. Із підствольного гранатомета влучно бив ворогів. За період нашої спільної служби зарекомендував себе надійним бойовим товаришем. На фронті, повірте, це багато означає. Знався на електронних приладах: у місці попередньої дислокації змайстрував супутникові антени, аби побратими мали змогу приймати українські телеканали.

Володимир Назарчук запам‘ятав Юрія Кушніра як надійну, веселу, товариську людину, яка вміла розрадити, підтримати, підбадьорити.

Їх поливали снарядами, труїли газами, та вони вижили. Виявили шляхетність, коли на день припинили вогонь, аби супротивник міг забрати своїх загиблих і поранених. Та ворог не відповів на благородний жест: українські військовослужбовці лише з боями евакуйовували «двохсотих» і «трьохсотих».

– Деколи не вдавалося забрати поранених – настільки щільним вогнем нас накривали терористи, – пригадує Володимир Назарчук. – Коли стало особливо скрутно, вдалися до відчайдушного кроку – викликали на себе вогонь української артилерії, аби зупинити ворога. Якщо відверто, то ми прощалися один з одним, бо поруч чатувала смерть.

Осколок впився в його ліве плече, від вибухів контузило. Поруч лежали і живі, і загиблі. Їх навіки поріднила війна. На ній усі вони були братами, товаришами по зброї.

Невдовзі важке поранення отримав і Юрій Кушнір: воно коштувало йому життя.

– Таких людей, як Юра, – переконаний Володимир Назарчук, – не можна забувати. Вони навіки у пам‘яті бойових побратимів. Із 19 бійців нашої роти, які зайшли до Донецького аеропорту, 6 загинули, дехто потрапив у полон. І жодного з нас не оминули ворожі кулі чи осколки.

Ветеран АТО Назарчук просить через «Хотинські вісті» висловити особливу вдячність волонтеру з Хотина Володимиру Юзьку, який доставляв бійцям підрозділу те, без чого не обійтися на фронті.

А ще як бойовий побратим загиблого у Донецькому аеропорту Юрія Кушніра Володимир щиро бажає його землякам миру. І найголовніше, аби живими і неушкодженими повернулися додому військовослужбовці з Хотинщини, які захищають незалежність Украї­ни на сході держави.

 

«ОЛЕКСАНДРУ ЗАВДЯЧУЄМО ЖИТТЯМ»

Олександру Олійнику із Хмельницького – 35 років, а Дмитру Зеляку з Нетішина – 30. За третьою хвилею мобілізації добровільно влилися до лав Збройних сил України. Служили у батареї гаубиць з вересня 2014-го по вересень 2015 року.

– Із Олександром Боднарюком познайомилися на Яворівському полігоні, де підрозділ проходив бойове злагодження, – розповідає Олександр. – В одному наметі нас жило десятеро. У подальшому двоє загинули, один потрапив у полон, решту або поранило, або контузило. У зоні АТО Олександр Боднарюк спочатку служив у розрахунку гармати. Коли підрозділу передали малі легкоброньовані гусеничні тягачі, він відремонтував один з них і сів за важелі машини. На ній виконував найбільш відповідальні і небезпечні завдання.

Бійці батареї гаубиць брали безпосередню участь у боях за Донецький аеропорт. Найжорстокіші з них тривали у січні торік. Олександр Боднарюк на тягачі доставляв у саме пекло боєприпаси, харчі, військовослужбовців, а з переднього краю забирав загиблих та поранених. Кожен такий рейс – справжній подвиг. Він рятував побратимів – і в цьому вбачав свій головний обов‘язок.

Це підтверджує Дмитро Зеляк, якому одному з перших механіків-водіїв легкоброньованих тягачів 80-ї аеромобільної бригади у грудні 2014 року доручили виконувати рейси до аеропорту, чим він займався упродовж двох місяців. Перевозив військовослужбовців як до летовища, так і з нього.

– Найважче було проїхати приблизно три кілометри і щоб тебе не вразив снаряд ворога. І завжди пам‘ятав про відповідальність, адже за твоєю спиною – товариші по зброї, – наголошує Дмитро.

Позиції, на яких був і Олександр Олійник, протягом тижня противник піддавав безперервному обстрілу. Незважаючи на небезпеку, військовослужбовці стріляли у відповідь, намагалися знешкодити ворожу артилерію.

Під шаленим обстрілом Олександр Боднарюк приїхав до побратимів, аби передислокувати їх – і вивіз із небезпечної зони півтора десятка бійців.

– Ми виїжджали останніми, – пригадує Олександр Олійник. – Лише почали рух і віддалилися від того місця на 150 метрів, як там розірвався потужній снаряд. Якби залишилися, усі б загинули...

Ніколи не зітреться в пам‘яті той день, коли загинув Олександр Боднарюк: о 4-й годині ранку він отримав наказ їхати до аеропорту. Напевне, відчував, що трапиться непоправне. Бо вручив мені прапор, з яким не розлучався з Яворова. І сказав: «Передаш дружині». Ми обнялися. І Саша вирушив у дорогу. Більше ми не бачилися. Як стало відомо, у тягач Боднарюка влучив снаряд, і мужнього побратима не стало. Згодом виконав останню волю Олександра – передав прапор дружині героя.

Він був справжній мужчина, працьовитий, веселий, компанійський, знався на техніці. Його поважали однополчани за відвагу і справедливість.

– Сашко Боднарюк вирізнявся винятковою сміливістю. Любив, шанував і поважав рідних, побратимів, – додає Дмитро Зеляк.

Ветерани АТО Дмитро Зеляк і Олександр Олійник нині вдома. Про причини неоголошеної війни кажуть:

– На сході люди живуть вкрай бідно. Напевне, їм пообіцяли краще буття, тому частина з них піддалася впливу пропаганди сепаратистів. Присутність же російських військових і найманців роздмухала полум‘я війни. А щодо мінських домовленостей – це немов гра політиків у шахи, де на дошці – людські життя. Хоча встановлено режим так званого перемир‘я, а хлопці гинуть. Однак мир уже незабаром настане – все буде добре, – переконаний Олександр Олійник.

– Такого сильного поширення війна не набула б, якби керманич Кремля не підтримував сепаратистів – каже Дмитро Зеляк.

...Хто телефонує на мобільний Олександра Олійника, замість гудків чує пісню, а у ній слова: «Я – живий, значить, я повернуся додому». Сотні мужніх захисників Батьківщини з Хотинщини після виконання військового обов‘язку на сході України – у колі родини. Та неймовірно гірко і боляче від того, що семеро віддали найдорожче – життя за те, аби над небом нашої держави нарешті засяяла Вифлеємська зірка миру.

Сергій ДОМАНЧУК.