56-річний доброволець пішов на фронт услід за сином

56-річний доброволець пішов на фронт услід за сином

В Україні розпочалася демобілізація військовослужбовців, призваних під час четвертої хвилі. Додому повернуться понад 40 тисяч патріотів, котрі зі зброєю в руках відстоювали на сході цілісність країни. Серед них чимало і жителів Хотинщини. Після року служби до рідної домівки приїхав наш земляк, п’ятдесятишестирічний доброволець 46-ого окремого батальйону спеціального призначення «Донбас Україна» з позивним «Бранко» Василь Іванович Завалій.
– У січні 2015 року прийшов до військкомату і попросився добровольцем до війська, – пригадує Василь Завалій. – Після повернення сина зі сходу, а його мобілізували ще під час першої хвилі, я не зміг більше відсиджуватися вдома. Адже поки одні молоді хлопці гинуть в зоні АТО, відстоюючи цілісність країни,  решта ховаються. Не міг я дивитися синові в очі. Душа боліла, що не був там разом з ним… Тому і просився на фронт. Комісар не витримав мого натиску і вимушений був направити до навчального центру.
У Деснянському навчальному центрі чоловік пройшов перенавчання й отримав нову військову спеціальність – кулеметник.
– Моя військова спеціальність «радіоелектронна розвідка», отримана під час строкової наприкінці 80-их, виявилася непотрібною, – продовжує чоловік. – Та й напевне такого устаткування, на якому нас вчили, давно немає на озброєнні армії (посміхається). Хоча доля ще та жартівниця... На передовій мені довелося воювати із стареньким «максимом». Апарат виявився роботягою – ні разу за сім з половиною місяців мого перебування на сході не підвів.
Географія військових звитяг у Василя Івановича пристойна: був він і на лінії зіткнення під Артемівськом, Сєверодонецьком (Сєпародонецком, як його називали бійці батальйону спецпризначення «Донбас Україна»), Лисичанськом, Кримським, Троїцьким.
– Де б не стояв наш підрозділ, ніде ми не давали ворогу продиху, – не приховуючи гордість, розповідає В. Завалій. – Від наших хлопців навіть еліта так званої ЛНР батальйон «Призрак» через неповний місяць протистояння втік, підібгавши хвоста, як собака. Ми дотримувалися всіх умов перемир’я. Однак, якщо сепари намагалися щось утнути, одразу давали їм на горіхи. І так щедро, що вони інколи декілька тижнів носа не висовували в нашій зоні відповідальності.

Бійці ділилися харчами з місцевими жителями, які не мали що їсти

Довелося Василю Івановичу неодноразово переходити лінію фронту – не заради диверсій чи провокацій, а з гуманітарною допомогою для місцевих жителів.
– Війна війною, а про пересічних людей теж необхідно дбати, – каже доброволець. – У багатьох із простих донеччан чи луганчан їсти не було чого. Ділилися із ними чим могли. Мої побратими в один голос говорили, що якби отримали наказ звільнити Донеччину і Луганщину, то ми давно це зробили б... Однак такого наказу йти вперед ніхто не віддавав. Так зване перемир‘я... І це дуже гнітило нас на передовій.
Нині ж підрозділ Василя Івановича перебуває на Рівненщині на ротації, а нашого земляка, як і чимало його побратимів, демобілізовано та переведено до оперативного резерву.