Як живеться у жорстокому світі без звуків?

Як живеться у жорстокому світі без звуків?

    Напередодні Міжнародного дня глухих наш кореспондент поспілкувалася із жінкою, яка ніколи чула голосу своїх дітей, шелесту листя, гуркоту грому, музики… Але вона набагато яскравіше відчуває людську байдужість, з якою повсякденно стикається…

    Перед тим, як навідати жінку у Недобоївцях, котра давно не чує, спробувала зрозуміти, як вона почувається у беззвучному світі. Затулила вуха, та, скажу чесно, протрималася всього кілька хвилин. У голові почало дивно дзвеніти, і стало дуже моторошно, ніби чекаєш на якусь небезпеку.

    Валентині Сергіївні Бурлаці 57 років, дівчинка народилася здоровою, але в дитячому віці упала з печі додолу, вдарившись головою настільки сильно, що назавжди втратила слух. Батьки віддали її у Чернівецьку спеціальну загальноосвітню школу-інтернат для глухих, де навчання було безплатним, за рахунок держави дітей годували, одягали та забезпечували шкільним приладдям. Валентина залюбки вивчила письмо та мову жестів. Після навчання трохи працювала у Садгорі та Кам’янець-Подільському на швейній фабриці, згодом у Клішківцях виготовляла тасьму (плетену стрічку). Проте з кожним роком у жінки погіршувався зір. На роботу більше ніде не влаштовувалася.

    Сімейне життя також не стало солодким, чоловік помер дев’ять років тому. Він був чуючим, тож на нього мала надію. У них народилися двоє здорових синів, виховувати їх допомагали дідусі й бабусі. Хлопцям довелося рости практично без материнського ласкавого слова, тож і близькі стосунки у них не склалися. З роками вони все важче знаходять спільну мову з матір’ю, спілкуються записками, есемесками через мобільний телефон, навідуються рідко. Матір-інвалід нічого не може дати своїм дітям, нічим допомогти. Живе самотньо, у своєму німому безголосому світі.

    Поспілкуватися з Валентиною Сергіївною вдалося записками. Вона одразу винесла з хати чорний маркер і папір, писала великими буквами, довго примружувалася, вчитуючись у мої запитання. Відписувала коротко, але грамотно. Із відповідей зрозуміла: пенсія у жінки невелика, вистачає на скромне існування, продуктів купує мало, самотужки вирощує у городі овочі. Потрібен ремонт у хаті, трохи допомагали діти, а сама не спроможна щось зробити. 

    Друзів у жінки нема, спілкувалася із такою ж глухонімою старенькою односільчанкою та вона померла. Мову жестів уже призабула, бо давно не використовувала на практиці. Читаючи її записки, з болем відчувала, наскільки ця людина одинока, ізольована від усього світу. Адже вона ніколи не чула голосу своїх дітей, шелесту листя, гуркоту грому, музики… Але вона набагато яскравіше відчуває людську байдужість, з якою повсякденно стикається…

    На питання, щоб їй хотілось би донести до тих, хто чує, Валентина Сергіївна відповідає досить просто: «Я б хотіла, щоб вони були більш толерантними, щоб нас поважали, щоб трішки вчили жести для того, щоб ми могли їх про щось запитати, тому що багато чуючих людей байдужі: ти хочеш щось запитати, а вони відвертаються і не хочуть спілкуватись». 

    Якщо говорити про комфорт глухих та слабочуючих, то не вистачає елементарних речей, які просто можуть зберегти їм життя. Інформацію, новини глухі люди отримують із газет і телебачення із сурдоперекладом. У Чернівцях є Українське товариство глухих, але, як написала моя «співрозмовниця», «я боюся їхати десь далеко». Тож захисту і підтримки, як з’ясувалося, немає нізвідки.

    Хочеться лише, щоб цей світ став сприятливішим для таких людей, а здорові змогли їх трішки більше розуміти і допомогти вижити у жорстокому світі без звуків.